Володимир Миколайович Войнович - Малиновий пелікан

не було, як не було ніякої окремої укропської мови, а ту, що є, видумали австрійці, котрих, якщо поміркувати, теж немає. Тому ми не лише територію звільнимо, але й дамо їм можливість нарешті розмовляти рідною нашенською мовою, котрої вони не знають. А якщо ми, підхопив Вольф Вольдемарович, не будемо лукавити, й врешті-решт визнаємо очевидний факт, що не лише укропи, але й гренки, і дати, і, певна річ, пруссаки, а також усі інші народи, котрі проживають навколо нас, удалині від нас та поблизу, насправді росіяни, які страждають від геноциду. Ми звільнимо їх, і НАТО не наважиться нам заважати, тому що в нас є ядерна зброя.

– А в них хіба немає? – поцікавився Індюшкін.

– У них є, – зневажливо відгукнувся Вольф Вольдемарович. – Але вони боягузи. Вони не наважаться її застосувати, тому що надто добре живуть і хочуть жити далі.

– А ми хіба не хочемо жити? – запитав Індюшкін.

– Хочемо. – Виголошуючи свої промови, Вольф Вольдемарович поступово збуджувався та починав жестикулювати так, ніби диригував невидимим оркестром. – Ми хочемо жити, – повторив він. – Але не так сильно хочемо, тому що живемо не так добре. І це добре, що живемо не так добре. Тому що ми їх не злякаємось і перед тим, як вони завдадуть нам удар, ми їх накриємо килимовими бомбардуваннями, від них не зостанеться нічого, крім попелу, а ми врешті-решт дійдемо з одного боку до Індійського океану, а з іншого – до Атлантичного та до Рима.

– Тим паче, – підхопив Владик, – що Рим – це теж, як усім відомо, споконвічно російське місто.

Тут навіть компанійці, хоча у них всіх мізки давно були звихнуті, а язики навиворіт, злегенька захлинулись та глянули на Владика з нашорошеним здивуванням. Але він їм одразу все пояснив. Колись давно слов’янські племена, здійснюючи великий визвольний похід, пройшли Європу та увесь Апеннінський півострів і коли входили до Рима, жителі цього міста, вишикувавшись уздовж шляху, бурхливо вітали своїх визволителів та казали одне одному: «Це – руські!» Відтоді їх звуть етруски.

Якимось чином я сам опинився в цій компанії і теж спробував докинути слівце, але, вибачившись за своє невігластво, завдав автору питання, чи не плутає він часом Древній Рим із сучасним Донецьком? Той глянув на мене здивовано. Що ви маєте на увазі? Я маю на увазі, що коли російські війська входять у Донецьк, то місцеві жителі кажуть: «Це – руські». Римляни мали б сказати: «E russa», але якщо вони казали: «Це – руські», виходить, вони самі були «руські».

– Вірно, – сказав Владик, анітрохи не збентежившись, – там уже жили росіяни – руські, – яким римська влада не дозволяла розмовляти російською, і вони були змушені висловлюватись латинською говіркою, але коли до їхнього міста підійшли їхні одноплемінники, вони, вже нічого не боячись, мали змогу насолодитись чарівними звуками рідної мови, після чого латинь остаточно застаріла.

Скориставшись близькістю до такої людини, я вирішив не втрачати можливість та запитав, чому, як він вважає, Європа, така духовна та освічена, підтримує грубих та невихованих укрофашистів.

– У цьому нічого дивного немає, – не гаючи часу, відповів мені Владик. – Не забувайте, що Європа батьківщина фашизму.

І пішов писати докторську дисертацію про патріотів та лібералів, про яких Ленін казав колись, що ліберали – це люди, які просять в уряду реформ чи чого-небудь. Але тодішні ліберали, на думку Семигуділова, були все ж кращими за нинішніх. Вони були людьми на розум небагатими, обмеженими та наївними, але батьківщиною не торгували. На відміну від сьогоднішніх, ладних продавати її частинами або гамузом та за безцінь, як секонд-хенд. Ліберали, скільки їх не переконують, не можуть зрозуміти, що Росія православна, духовна та має особливу стать, сказав Тютчев, і у неї особливий шлях, каже Семигуділов.

Скільки живу, стільки чую про цей особливий шлях. Сімдесят років йшли особливим шляхом, заперечуючи Бога. Тепер знову свій шлях з іконами, хоругвами та церковними співами, йдучи яким розтоптують музейні експонати.

Я прийшов до тями, і Зінуля мене запитує:

– Ось ви, кажуть, за кордоном жили. І що, невже там люди краще живуть, ніж ми?

– А ви гадаєте, що ми живемо краще за всіх?

– А хіба ні?

– Як на мене, ні.

– А чим же там краще?

Я відповідаю коротко:

– Тим, що там краще.

Вона просить деталей. Пояснюю:

– Скрізь, де є свобода, демократія, реальні вибори, вільна преса та незалежний суд, люди живуть краще матеріально. Вони більш впевнені у своєму майбутньому, у них менше стресів, менше психічних захворювань. Влада залежить від суспільства. Тому там менше крадуть, менше беруть хабарів, менше брешуть, менше до чарки тягнуться, менше штрикаються, менше гинуть на дорогах, менше вбивають одне одного в пиятиках, там справедливіші суди, там чистіші вулиці, там немає бездомних дітей і бродячих псів.

– Зате у нас, – вона перебила, – духовність. – І перейшовши у наступ, повідомила мені все, що чула по «ящику», що там суцільне засилля гомосексуалістів, там, якщо ти не гей, й на роботу не влаштуєшся, там привозять з Росії куплених чи викрадених дітей, б’ють їх, вбивають, розчленовують на органи, а тих, кого не розчленують, вирощують як гарматне м’ясо для прийдешніх воєн. Європейці танцюють під дудку американців, без американців кроку ступити не можуть, а самі американці втручаються у справи інших країн, бомбардують їх, одні уряди валять, ставлять інші, Росію вважають своїм головним ворогом. Їхня ненависть до Росії ніяк не залежить від нашої поведінки. Як ми не намагались бути хорошими в їхніх очах, нам це ніколи не допомагало. Тому будемо такими, як є. І вони залишаються такими, як були. Вони поривались і пориваються ослабити нашу країну і щоб якось нам залити сала за шкіру, розташовують навколо нас військові бази, знову ж підсипають нам колорадських жуків, енцефалітних кліщів, заражають наших гоміків СНІДом, а всіх інших пташиним грипом, вірусом тропічної лихоманки, влаштовують у сусідніх з нами державах майдани та усілякі помаранчеві революції, взагалі, роблять усе, аби ми ніколи не піднялись з колін. А ми мирні, добрі, відкриті, щирі та довірливі. І як добре ми жили б, якби не ці кляті американці. Ви зі мною згодні?

Я зробив вигляд, що не розчув запитання. Наприкінці радянсько-німецької війни я ходив у американських штанах та американських черевиках, їв американську тушонку, жував американську жуйку, палив (тайкома від батьків) американські цигарки. Шляхами країни ганяли американські «студебекери», «шевроле», «форди» та «вілліси», небо над головою борознили американські «дугласи», «аерокобри», а пізніше злетів і ТУ-4, важкий наш бомбардувальник, але скопійований з американської літаючої фортеці