Катерина Федоровська - Спокута на Сліпій горі, Катерина Федоровська

Розділ 16, в якому князь вирішує дещо важливе

Владислав вирішив скинути напругу звичним для всіх чоловіків способом. Він, навіть не взявши теплий верхній одяг, в одній сорочці попрямував на тренувальний двір. Відчайдушно й несамовито гатив своїм мечем по дерев’яному опудалу, вибиваючи із себе усю злість та роздратування. Попри сильний біль, що сковував спину, він завзято гамселив по тому одороблу, бо душевні його страждання були значно сильнішими. Але все одно не міг позбутися нав’язливих думок. Постійно думав про неї. Так і бахкали в голові ті її слова. «Він скоро прийде по мене. Ти не зможеш чинити йому спротив». Побачимо ще хто кого! Князь також не ликом шитий. Але ж хто вона йому: коханка, наложниця чи законна дружина?

І нічне небо, здавалося, плакало від того виру почуттів, бо почало згори накрапати мілким, противним дощем.

Порубавши дерев’яного стовпа, Владислав відкинув додолу багатостраждального меча. Глибоко дихнув свіжим осіннім повітрям. А чи є різниця, які між нею та тим невідомим суперником стосунки, коли вона мліла в його, Владислава, обіймах, коли віддавалася йому так, наче він єдиний та останній у неї?

Розвернувся, стрімко пішов до її покоїв знову, прийнявши для себе важливе рішення. Той дрібний дощ, що сипав із неба, немовби прояснив йому голову, й Владислав знав, що має спитати у Лагоди. Рвучко смикнув двері до її кімнати. Лагода вже вдягнулася у нічну сорочку та розчісувала своє густе волосся перед дзеркалом. Зиркнула невдоволено на того, кого ще годину тому так палко кохала. Відійшла до вікна, не бажаючи спрощувати йому завдання. Нехай сам здогадається, де припустився помилки.

Однак Лагода зовсім не очікувала почути те, що впевнено й щиро озвучив Владислав.

– Пробач мені за цю запальність. Я щось геть розійшовся, – щойно зайшовши, він перепросив спершу. – Я хочу почути від тебе лише одне, – підійшов впритул до неї, взяв нахабно й не питаючи дозволу її холодні руки, розвернув до себе обличчям, щоб бачити її очі. – Мені байдуже, хто той чоловік, який вважає тебе своєю. Скажи мені лишень, чи кохаєш ти його?

Той прискіпливий та важкий погляд свого неперевершеного коханця Лагода витримала, не відводячи очей. Правдиво і майже без вагань відповіла йому те, що вирішила сама собі ще значно раніше.

– Ні, Владиславе, я не кохаю його. – І запнулася, хотіла змовчати, але ж правда рвалася назовні. – Я була з ним, бо він – мій захист. Мені хотілося позбутися нав'язливої чоловічої уваги. Так склалися обставини. Я прагнула жити іншим життям. – Опустила очі, хотіла додати щось, пояснити недомовками, чому ж так трапилося, але Владислав перебив її.

– Тепер я буду твоїм захистом, – погладив трепетно шершавими пальцями  ніжну щоку. – Якщо ти не кохаєш його, то все інше не має значення.

– Він не відпустить мене, – прошепотіла Лагода. Впевнена була, що Войчек добровільно не дасть їй свободу.

– Скажи мені, моє серденько, чи хочеш ти бути зі мною? Стати моєю княгинею, господинею у моєму домі й матір’ю моїх дітей? – Він не сказав це спонтанно, не подумавши. Дивлячись у ті такі таємничі темно-волошкові очі, Владислав був впевнений у своєму рішенні.

Лагода не очікувала такого зізнання. Вона ошелешено кліпала на цього непередбачуваного руданя й зрозуміти не могла, що ж це з ним трапилося. Пів години тому ледь одвірки їй не виніс, а тут вже женитися готовий.

– Ти ж не знаєш, хто я, – пробелькотіла злякано.

– Мені байдуже, – прошепотів, цілуючи її скроню. Владислав вдихав квітковий, такий жаданий запах її волосся, її шкіри. І сам вірив, що йому дійсно стає байдуже хто вона, як жила раніше і кому належала.

– Ти не знаєш, хто він, – сховала своє обличчя у його спітнілій сорочці, не відчуваючи огиди чи якоїсь відрази. Навпаки, хотілося тулитися до нього ближче, відчувати тепло його тіла.

– Мені байдуже, – повторив те ж саме, але трохи із викликом. Немовби й сам хотів зустрітися із супротивником і заявити свої права на свою жінку.

– Ти навіть не уявляєш, яким було моє життя до зустрічі з тобою, – бовкнула таке, про що й пожалкувала відразу. Але ж так хотілося, щоб князь, який ненавидів темні сили, який оголосив полювання на темних відьом, не передумав, коли дізнається, що хоче пов’язати свою долю зі справжнісінькою темною відьмою.

Проте Лагода знала, що такого не буде. Нічого не буде, бо немає в них спільного майбутнього. Тому й не продовжувала далі виливати душу. Прикусила губу і напружено чекала, зім’явши пальцями край його сорочки. 

– Мені байдуже, – немов заціпило князеві, торочив одне й те ж. Хоча лукавив Владислав. Цікавість точила його, він чекав, що Лагода продовжить розповідати. Однак вона мовчала.

Це була мить, коли варто було б відкритися і розповісти правду. Але ж боялася, як вона боялася, що спаде пелена закоханості з його очей. Вона боялася побачити в них ненависть і злобу. Тому змовчала й нічого йому не сказала.

– Ходімо в ліжко, ти змерзла, – нарешті промовив. Не тягнув із неї правди. Нехай, може, сама колись розповість про своє минуле.

Він знову любив її палко й несамовито, уже не було тієї повільної бережності, як спершу. Охопило їх обох лише палкою пристрастю й шаленим нестримним вогнем хіті, що цілковито поглинув обох.

Аж до світанку дарували одне одному любов та ласку. А коли вже нарешті втихомирилися у теплих обіймах і знесилені мали на думці трохи поспати, то раптово й зловісно почувся знадвору кінський тупіт.   

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍