Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

Це щось схоже на момент, коли у мене починає поколювати серце, а в голові зразу думка: «Треба випити кави!», адже вона смачна. І зовсім всеодно на те, що від неї буде ще гірше.

— КТО?!! — кричав біля мого тіла Аскольд, після того як зрозумів, що сталося, — КТО СУКА ЕЙ НАПИСАЛ, ЧТО ОНА ОТВЛЕКЛАСЬ НА ДОРОГЕ??!!! — після того як водій врізався у вантажівку, — КТО, СУКА, НЕ УМЕЕТ ВОДИТЬ МАШИНУ!!???? —  під крики людей, яких лякала серйозна аварія, — ЗАЧЕМ ТЫ ЗАБРАЛ У МЕНЯ ЕДИНСТВЕННОГО НАСТОЯЩЕГО ЧЕЛОВЕКА???!!! — після того, як я стала для ним чимось більшим, аніж просто знайома, яка приходить і йде з часом.

Я пішла... 

Але не так, як всі інші...

Я пішла так, що забути мене тепер неможливо...

Духом підійшла до хлопця, що на колінах плакав перед моїм мертвим тілом, не чуючи сирени поліції, швидкої допомоги, не чуючи нікого зі своїх друзів, і взагалі, із живих істот.

Рука торкнулася його плеча, а душа парубка відчула присутність. Не просто присутність. Присутність тої, яка б могла змінити його життя, якби саме життя не було таким безсердечним.

Із моїх вуст пелюстками посипались фрази. І саме ці фрази засіли навік у нього в пам'яті:

«Не плач, якщо погас твій сонця промінь,
Облиш цю кількість крові на долонях. 
Забудь, про все погане та нестерпне,
Лиш пам'ятай мої слова, вони доречні.

Через віка, століття, я прийду до тебе,
Я заберу твої страждання і відпущу в небо.
Я зроблю все, до чого руку не приклала,
Адже не встигла, вмерла, просто задрімала...»

Сонце й далі зігрівало тіла людей, які були близько знайомі зі мною, тільки в комплект не входило більше серце. Його існування ніби припинилося... Назавжди...

«Я каждый день перечитываю этот стих, что будто гвоздями вонзился мне в душу.
Я не могу забыть ни словечка.
Её голос, который звучал в моей голове, довел меня до шока, и доводит досихпор.
Я не понимал, как это возможно, но не хотел чтобы её речь заканчивалась.
Столько людей потерял за свою жизнь...
Смертей было больше, чем достаточно.

Но только эта девушка...

Лишь она...

Оставила в душе навеки камень.
Который при упоминании о ней, сияет ярче всех звёзд в галактике, вместе взятых.
Сияет несравнимым счастьем и нестерпимой болью.»

— писав Аскольд у блокноті, серед темних сірих стін однокімнатної квартири, протягом тридцять три самотніх роки.

~THE END~