Василь Федорович Деревинський - В’ячеслав Чорновіл

Чорновіл зробив ще в 1991 році. Як виявилося, він не помилявся. У 2014 році Росія принесла на Донбас смерть і руїни, а більшість українських громадян цього краю не захотіли залишити Батьківщину.

Як засіб тиску на Україну Кремль використовував і релігійне питання. Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років радянська влада маніпулювала ним на західноукраїнських землях для внесення розбрату між вірянами православної і греко-католицької церков. У 1990-х релігійне питання стало засобом диктату в духовній сфері, знаряддям, яке забезпечувало контроль над українським духовним простором, проштовхувало ідеї так званого «русского мира». Україну Руська православна церква розглядала як свою канонічну територію, на якій можна почуватися самовладно. Адепти «русского мира» здійснювали обструкцію Українській православній церкві (Київського патріархату). На території Росії православне духовенство за підтримки влади перешкоджало створенню українських парафій. Свідченням монополії «русского мира» в духовній сфері Росії стало брутальне захоплення майна і будівель української православної громади м. Ногінська, яка належала до Київського патріархату.

Під час поїздки в м. Святогірськ Донецької обл. Справа наліво: В. Чорновіл, А. Пашко, подружжя Кречів. 1996 р.

Механізмом всебічного впливу на Україну російська влада часів Бориса Єльцина вважала членство в СНД. У Співдружності Кремль убачав основу майбутнього державного утворення, що мало б зберегти й розширити зв’язки між колишніми радянськими республіками, фактично стати зародком нового наддержавного імперського утворення, звісно, на чолі з Росією.

З подібних міркувань російське керівництво виношувало ідею створення союзу Росії, Білорусі та України. Коли не вдалося втягнути в цю аферу Україну, відбулося російсько-білоруське «зближення», яке завершилося укладенням союзного договору між цими країнами. Союзне державне утворення такого зразка В’ячеслав Чорновіл вважав небезпечним для України. На його переконання, новий союз загрожував також національному розвитку білоруського народу, який потерпав від авторитарного режиму Олександра Лукашенка.

Антиукраїнські дії російського керівництва не залишилися не поміченими західними аналітиками. Так, колишній радник з національної безпеки президента США Збігнєв Бжезінський у 1993 році зауважив зовнішні труднощі, з якими стикається Україна. «Я бачу все більше доказів нових узгоджених зусиль, – зазначав він, – які спрямовані на те, щоб послабити Україну, ізолювати її на міжнародній арені, підірвати її соціально й економічно. Деякі кроки, зроблені недавно у сфері постачання нафти, природного газу та інших ресурсів, переростають в економічну війну»[320]. Однак, перебуваючи в ілюзіях щодо вигаданої ними демократичної Росії, керівники провідних європейських країн надавали мало підтримки Україні.

Імперські плани Кремля в Україні активно пропагували і реалізовували проросійські сили всередині держави. Результати їхньої підривної діяльності за згубним впливом на українську державність дорівнювали наслідкам впливів зовнішніх. «Стоячи на сторожі Української держави, – писав В’ячеслав Чорновіл, – ми повинні чітко визначити дві загрози, що постійно на неї чекають, – зовнішню, насамперед з боку невмирущого російського імперіалізму, і внутрішню, як від п’ятої колони, по суті, зовнішньої агентури, якою сьогодні стали комуно-соціалісти»[321]. Значно посилювало позиції лівих важке економічне становище в державі, вкрай низький життєвий рівень людей, нерозв’язані соціальні проблеми. Впродовж 1990-х років знижувався політичний рейтинг комуністів, натомість посилювалися позиції соціалістів. Хоча суттєвої відмінності між ними не було, соціалісти були більшими прагматиками, ніж комуністи, – проти Української держави вони відкрито не виступали. Їхні лідери чудово розуміли, що українська державність – це назавжди. Інша справа, якою буде ця держава. Тому соціалісти з часом стали «великими патріотами», взяли на озброєння не випробуване гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», а інше: «За правду, за народ, за Україну!». Вони не агітували, як комуністи, за Союз. Очевидними стали нереальність, неможливість і непотрібність відновлення СРСР[322]. Діяльність комуністів нагадувала, як зауважував В’ячеслав Чорновіл, «свідомі дії за принципом: чим гірше – тим краще». «Чим гірше державі і людям – тим краще їм»[323]. Тому В’ячеслав Чорновіл вважав Комуністичну партію за агресивну антиукраїнську структуру, яка виступає проти інтересів України навіть там, де це б’є по кишені українських громадян. Їм не була потрібна ніяка Українська держава – ні парламентська, ні президентська. Їм потрібні були радянська влада й Російська імперія, яку вони делікатно називали «добровільним союзом братніх народів»[324].

Парадоксальною і вкрай небезпечною для України була легальна діяльність цих антиукраїнських сил. Попри можливість кваліфікації їхніх дій за статтею Кримінального кодексу України як «державна зрада» вони мали значну кількість місць у Верховній Раді України, демонстративно відмовлялися присягнути на вірність Україні й українській Конституції.

Користуючись своєю кількісною потугою у парламенті, комуністи та соціалісти під проводом голови парламенту Олександра Мороза, а згодом Олександра Ткаченка блокували проведення радикальних реформ, які могли прискорити економічне зростання держави. Їхня політика гальмування розвитку підприємницької діяльності, заснованої на приватній власності, земельної реформи, формування ринкових відносин та інших законодавчих ініціатив призвела до падіння життєвого рівня українських громадян. Зокрема, ліві сили у Верховній Раді України блокували ухвалення рішення про будівництво Одеського нафтового терміналу, створення якого мало б забезпечити демонополізацію постачання енергоносіїв з Росії, дати змогу отримати альтернативні джерела енергопостачання, а отже, убезпечити від політичного та економічного шантажу з боку Росії[325].

Проросійські ліві партії, зокрема Комуністична партія України, Соціалістична партія України та інші, за сприяння осіб, які обіймали керівні посади в уряді та державних адміністраціях, збирали підписи за проведення всеукраїнського референдуму щодо відмови від незалежності України. Комуністи вимагали відновити СРСР, заборонити державні символи, запровадити російську мову державною, скасувати інститут президентства, закликали до акцій непокори та інших радикальних дій – аж до силового повалення Української держави, створювали антидержавні об’єднання та організації (наприклад, «Союз советских офицеров» чи «Движение „За Советский Союз“»). Ліві сили постійно спекулювали на мовному та національному питаннях.

У Верховній Раді України ліві політичні сили регулярно намагалися провести законопроекти, які захищали насамперед російські національні інтереси. Наслідуючи дії депутатів російської Держдуми, велика група українських народних обранців зробила спробу денонсувати Біловезькі угоди й визнати правочинними на території України результати союзного референдуму 17 березня 1991 року. А 125 депутатів – представники лівих сил парламенту – запропонували проект Конституції УРСР на противагу державницькому проекту Конституційної комісії. Особливо настирливо, аж дванадцять разів упродовж трьох місяців, вони за підтримки свого керівництва проштовхували антидержавне рішення щодо приєднання України до угоди про Міжпарламентську асамблею СНД (ініційований Росією надпарламент).

Ліві також домагалися ревізії законодавства, яке декларувало європейський вибір українського народу, зокрема ініціювали перегляд положень «Основних напрямів зовнішньої політики України», щоб законодавчо призупинити прозахідний інтеграційний процес і замінити його на східний вектор, забезпечивши у такий спосіб поступове повернення до модифікованої Російської імперії.

Особливо цинічним антидержавним документом у стінах Верховної Ради України став законопроект депутата від лівого блоку Івана Симоненка, у якому порушувалося питання про виведення українських «окупаційних» (?! – Авт.) військ із Севастополя, проведення в Криму референдуму щодо відокремлення півострова від України і створення на його території