Василь Федорович Деревинський - В’ячеслав Чорновіл

проживали на території України, вважали її своєю Батьківщиною, шанували закони і звичаї землі, яка стала їм рідною. Тому ні російськомовні українці, ні етнічні росіяни, на переконання В’ячеслава Чорновола, не потребували захисту і не просили його, особливо в російського керівництва. Українська держава забезпечувала належні мовні права усім громадянам, про що свідчив закон про національні меншини, який уважався одним із найкращих у Європі. Для культурного розвитку росіян в Україні були створені всі необхідні умови. Зокрема, у 1997 році діяли п’ять тисяч державних шкіл із навчанням російською або українською та російською мовами. Російською мовою проводилися сотні культурно-мистецьких заходів, друкувалися книжки і газети, виходили радіо- та телепрограми.

Натомість в Україні не провадилася політика примусової українізації, якою регулярно лякали з Росії. Будувати державу на примусі, на утисках, на переконання В’ячеслава Чорновола, було неприпустимо і нелогічно. «Нам потрібна така національна політика, – говорив він, – яка допомогла б кожному громадянину республіки самому (і я це підкреслюю) відчути органічну потребу вивчити державну мову й гордитися знанням цієї мови»[311]. Він підкреслював, що до використання мови повинен бути найліберальніший підхід. Інша справа – державна мова, яка в унітарній країні має бути єдиною, оскільки вона є символом держави, як і герб, гімн, прапор. В’ячеслав Чорновіл зауважував, що навіть у федеративній Росії, незважаючи на різноманіття її регіонів і народів, лише одна державна мова. Говорячи про єдину державну мову в Україні, В’ячеслав Чорновіл погоджувався з можливістю дублювання певних документів іншими мовами, якщо цього забажає населення якоїсь території[312]. Водночас він вважав безпідставними і безглуздими будь-які висловлювання про утиски російськомовних громадян чи якісь проблеми з розвитком російської мови в Україні. Розмови про переслідування російськомовних були нічим іншим, як нісенітницею або навіть свого роду расизмом, спробою створити в Україні п’яту колону нагнітанням навколомовної істерії. Мовне питання порушувалося певними силами і задля нарощування політичних рейтингів чи з метою відволікти увагу суспільства від соціально-економічних проблем. Коли В’ячеслав Чорновіл і зауважував в Україні якісь утиски, то насамперед українського населення на Сході і Південному Сході України та в Криму. Вкрай складне було становище української культури на Кримському півострові. На Донбасі ж у 1999 році було лише кілька українських шкіл і газет.

Становище російськомовного населення в Україні було неспівставним із рівнем забезпечення прав української діаспори в Росії, яка за чисельністю не поступалася кількості етнічних росіян в Україні. У Російській Федерації, навіть у місцях компактного проживання українців, не було жодної української школи, жодного підтриманого державою театру чи видавництва. Під постійною загрозою закриття перебував своєрідний український культурний центр на Арбаті в Москві – «Українська книга», – який мав тридцятирічну історію. Ігнорувалися положення підписаного в середині 1990-х років договору між Україною і Росією про принципи аналогії в ставленні до української меншини в Росії та російської в Україні. Українська діаспора в Росії виживала тільки на власному ентузіазмі і самофінансуванні[313].

В рамках інформаційної інтервенції (сказати б, неоголошеної інформаційної війни) Росія від самого початку існування незалежної України намагалася зобразити останню в очах своїх громадян у негативному світлі. В’ячеслав Чорновіл писав: «„Новини“ з „Останкіно“ (державна телерадіокомпанія Російської Федерації. – Авт.) – узагалі ганьба. Як переповідають події у нас. Завжди проти України, з проімперськими тенденціями»[314].

В ході цієї пропагандистської кампанії ставилося під сумнів не лише право незалежної держави на оборону, проведення власної соціальної та економічної політики, а й саме право України на державність. Головним вектором інформаційних заходів Росії була дестабілізація політичної ситуації в Україні з метою відвернути увагу російського народу від внутрішніх проблем, складного економічного становища, спрямувати соціальну напругу і невдоволення перебігом економічних реформ на пошук зовнішнього ворога, яким успішно зображувалася Україна. Її образ змальовувався таким: республіка, яка насмілилася відокремитися від метрополії, захотіла «забрати» собі Чорноморський флот, «не хоче платити» за енергоносії, в якій розгулюють націонал-екстремісти і фашисти тощо. Перелік міфів, наклепів, залякувань, які продукували російські ЗМІ, невичерпний. З боку державних органів Російської Федерації не було жодної реакції на антиукраїнські передачі, в яких брали участь представники російського державного апарату, і це дає підстави вважати, що такою була офіційна політична лінія керівництва Російської Федерації, а саме політика тиску на сусідів, політика територіальних претензій, політика спекуляцій на почуттях росіян, які проживають на території України[315].

У такий самий спосіб російські засоби масової інформації втручалися в процес проведення парламентських і президентських виборів в Україні, нав’язуючи українським громадянам уподобання, виплекані в Кремлі. Зокрема, Борис Єльцин заявив про підтримку на президентських виборах кандидатури Леоніда Кучми. Коментуючи висловлення Єльцина, В’ячеслав Чорновіл назвав його «тиском однієї держави на іншу»[316].

Потужна російська інформаційна інтервенція мала неабиякі успіхи, особливо в південних і східних регіонах України. В’ячеслав Чорновіл зауважував цілковиту втрату Україною інформаційного простору в Криму. «Ми стали свідками того, – писав він у 1995 році, – як антиукраїнська пропаганда, зовнішня – з боку Росії і внутрішня – з боку сепаратистських сил, буквально одурманювала людей»[317].

Зовнішній інформаційний вплив на українське суспільство становив серйозну небезпеку. Крім впливу телебачення, широкою лавиною накривала Україну не обкладена належним податковим збором російська преса, яка фактично продавалася за демпінговими цінами. У східних прикордонних областях країни українська преса стала рідкістю. Так, у Луганській області можна було знайти майже всі російські газети, а з-поміж української преси зрідка траплялися «Всеукраинские ведомости» і «Голос Украины» російською мовою. Така ситуація склалася не через відсутність попиту на українські чи українськомовні видання, а через непродуману державну політику в цій сфері, відсутність належної пропаганди й реклами. В результаті зменшилися наклади українськомовної преси не тільки у відносних, а й в абсолютних цифрах, навіть порівняно з часами існування УРСР[318]. Поза тим активно підігрівалися антиукраїнські сепаратистські тенденції.

В’ячеслав Чорновіл все ж заперечував імовірність підтримки мешканцями Донбасу ідеї добровільного приєднання свого краю до Російської Федерації. Лише теоретично припускаючи такий сценарій, зауважував, що від його реалізації не виграє ані Росія, ані населення Донбасу. Він був абсолютно впевнений, що населення, крім бід і проблем, ніякої користі з цього не матиме. Обґрунтовував своє бачення насамперед великою концентрацією на Донбасі гірничорудної, хімічної, металургійної промисловості, яка формувала зону екологічного лиха і слабкий соціальний захист громадян. Крім того, промисловість у цьому краї базувалася на давно застарілих технологіях, а рівень зношеності обладнання досягав дев’яноста і більше відсотків. Тому для приведення цього індустріального монстра в більш-менш нормальний стан потрібні були мільярди інвалютних рублів, яких Росія в надлишку не мала. З-поміж низки проблем, з якими стикнеться Росія в разі її вторгнення на Донбас, В’ячеслав Чорновіл називав ще й проблему забезпечення населення. Отримавши Донбас, Росія отримає 10 млн нових громадян, яких треба чимось годувати. Однак тоді вона не мала великих продовольчих запасів, якими могла цілковито забезпечити новоприєднаний регіон на тривалий час[319]. Цікаво, що такі зауваги стосовно російських перспектив на Донбасі В’ячеслав