Марі-Анна Харт - Драена: Спадщина зграї, Марі-Анна Харт

Наступні тижні

Наступні тижні минали для Кейт у дивному, майже нереальному ритмі. Вона багато спала — більше, ніж будь-коли раніше. Її тіло потребувало відпочинку, а Ділан це розумів.

Щоранку, коли вона прокидалася, кімнату наповнювало м’яке світло ранкового сонця, а поруч завжди чекала якась приємна дрібничка: букетик свіжозібраних польових квітів, вирізьблена з дерева фігурка у вигляді вовка або записка, виведена його впевненим почерком:

"Сьогодні ти ще прекрасніша, ніж учора."

Ділан став її тінню — але не нав’язливою, а тією, що приносить спокій. Він не намагався переконати її залишитися, не говорив багато слів, натомість говорили його дії.

Коли Кейт поверталася в кімнату після прогулянки, ліжко вже було застелене, а на подушці чекав маленький презент. Одного разу це був браслет із тонкою шкіряною плетінкою. Іншого разу – книга, стара, з потертою обкладинкою, але з ароматом висушених пелюсток між сторінками.

Він завжди знав, що їй потрібно.

Деколи вона виходила на подвір’я, а він уже чекав її там, тримаючи в руках кухоль теплого чаю.

— Я не просила, — бурмотіла Кейт, ховаючи подих у пару, що підіймався над чашкою.

— Я знаю, — він посміхався, спираючись на дверний косяк. — Але ти ж все одно взяла.

Вона лише закочувала очі, але кожен такий момент лишав у її серці маленьку тріщину.

Інколи вони разом гуляли лісом. Ділан розповідав про місцеві традиції, про те, як зростають вовченята в зграї, як вони вчаться бути частиною чогось більшого.

Якось, коли вони дісталися тієї самої скелі, де він вперше показав їй світанок, Ділан зупинився за її спиною.

— Ти почуваєшся краще? — запитав він, торкнувшись її плеча.

Кейт не одразу відповіла. Вона вдихнула свіже повітря, що пахло хвоєю та росою.

— Так… — її голос був тихим, майже несміливим.

Ділан, не кажучи ні слова, зняв свою куртку й накинув їй на плечі.

Кейт здригнулася не від холоду, а від тепла, що огорнуло її разом із запахом його шкіри. Вона не відсахнулася, не зробила крок назад.

Він наблизився, майже невагомо торкаючись її пальців.

— Ти не одна, — сказав він, його голос був спокійним, глибоким. — І тобі більше не доведеться бути одній, якщо ти цього не хочеш.

Вона мовчала, але вперше за довгий час відчула, що її серце починає битися трохи швидше — не від страху, а від чогось іншого.

Чогось небезпечного.

Чогось, що могло змінити все.

 

 

Вітаю, любі читачі!

Сподіваюся, книга вам подобається. Не забудьте поставити вподобайку! Буду вдячна за об’єктивні оцінки розділів (навіть якщо вони будуть низькі) та за коментарі. 

Ваші відгуки надихають мене працювати далі!

Дякую, що читаєте мою історію! 😊

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍