Марі-Анна Харт - Драена: Спадщина зграї, Марі-Анна Харт

Прогулянка

Кейт ще кілька секунд вдивлялася в очі Ділана, перш ніж заговорити:

— Гаразд, я не проти прогулянки. Але не хочу, щоб у тебе були марні ілюзії. Після народження дитини я не залишуся тут.

Ділан уважно дивився на неї, його голос був спокійним, але впевненим:

— У мене ще є час переконати тебе, що саме тут твій дім.

Вони вийшли. Кейт сіла в машину.

Ділан обійшов машину й сів за кермо. Мотор загудів, і вони рушили з місця.

— Куди ми їдемо? — запитала Кейт, скоса поглядаючи на нього.

— Побачиш, — загадково усміхнувся він.

Дорога зміїлася між високими деревами, і невдовзі вони залишили позаду знайомі будівлі зграї. Кейт помітила, що їхній шлях веде глибше в ліс. Дерева тут були густіші, а повітря — свіже, наповнене ароматом вологи й хвої.

— Сподіваюся, у вас немає якихось божевільних звичаїв, які мені не сподобаються? — пожартувала вона, але в її голосі прозвучала ледь помітна напруга.

Ділан лише хитро глянув на неї:

— А ти боїшся мене?

Кейт зітхнула й відвела погляд у вікно.

— Я вже давно нічого не боюся.

— От і добре, — Ділан загальмував біля невеликої галявини й вийшов. — Тому що це місце тобі сподобається.

Кейт неохоче відкрила двері й вийшла. М’яке світло ранкового сонця розливалося над горизонтом, забарвлюючи небо в ніжні відтінки рожевого та золотого. Перед нею розкинувся краєвид, що перехоплював подих: висока скеля, з якої відкривався вид на пробудження лісу. Листя виблискувало краплинами роси, а легкий туман стелився над землею, ніби обіймаючи дерева.

Ділан підійшов ближче, зупинившись за кілька кроків від неї.

— Коли хочу побути наодинці з думками, я приходжу сюди, — тихо сказав він. — Думав, можливо, тобі теж сподобається.

Кейт мовчки вдивлялася в нескінченний простір перед собою, відчуваючи, як у грудях наростає дивне тепло. Вона не хотіла зізнаватися, але це місце справді мало якусь особливу атмосферу.

— Воно… гарне, — нарешті сказала вона.

Ділан усміхнувся:

— Я знав, що тобі сподобається.

Кейт зробила кілька кроків уперед, вдивляючись у пробудження лісу. Від сонця, що поволі здіймалося над горизонтом, усе навколо ніби оживало: листя виблискувало росою, птахи щебетали, вітаючи новий день.

Ділан мовчки спостерігав за нею, його погляд був уважним, м'яким.

— Це місце… — Кейт на мить замовкла, підбираючи слова. — Воно таке спокійне.

— Я знав, що тобі сподобається, — повторив він.

Кейт повернулася до нього, трохи примружившись від сонячних променів.

— Навіщо ти мене сюди привіз, Ділане?

— Хотів, щоб ти побачила, що тут може бути твоє місце. Що ти можеш бути щасливою… тут, зі мною, — його голос був тихим, але впевненим.

Кейт зітхнула й відвела погляд.

— Я вже казала… Як тільки дитина народиться, я піду.

Ділан зробив крок ближче, його пальці ледь торкнулися її зап’ястя.

— Я знаю, ти ніколи не мала сім’ї, і в тебе немає причин мені довіряти… Але я хочу створити її з тобою, Кейт.

Вона завмерла, відчуваючи, як у неї прискорився пульс. Його слова змусили її серце стиснутися, десь глибоко всередині зачепивши щось болюче і водночас таке бажане.

Вона вирвала руку, зробивши крок назад.

— Я не передумаю.

Ділан лише усміхнувся, ніби знав щось, чого вона ще не усвідомила.

— Гаразд, у мене ще є час, — сказав він, повертаючись до машини. — Поїхали, нам ще треба повернутися до обіду.

Кейт зітхнула, кидаючи останній погляд на краєвид, і рушила слідом.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍