Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

— Я не знаю! — закричала я, майже зі сльозами в голосі. — Вони померли багато років тому!

Молодший знову нахилився до мене, його обличчя було занадто близько, і я відчула, як його гарячий подих обпікає шкіру.

— Добре, — прошепотів він, але в його голосі не було ані краплі доброти. — Тоді ми поговоримо інакше. Ти ж не хочеш, щоб із твоєю сестрою щось сталося, правда?

— Не смійте чіпати Машу! — я вирвалася вперед, але ланцюги зупинили мене, змушуючи застигнути на місці.

Вони засміялися, дивлячись на мою безпорадність. Кров закипала в моїх жилах, але я не могла нічого зробити.

— А як щодо твого хлопця, Лука? — продовжив старший. — Ти любиш його, правда? Думаєш, він зараз тебе шукає?

— Лука тут ні до чого, — відповіла я, намагаючись говорити спокійно, але голос зрадливо затремтів.

— Це ми ще побачимо. — Він кивнув своєму напарнику, і той підняв кийок. — Але ти нам усе розкажеш, малеча. Питання лише в тому, наскільки боляче це буде для тебе.

Перший удар по плечу був різким, і я ледве не закричала. Але я знала: якщо вони побачать мою слабкість, це буде тільки початком.

Темрява поглинала кімнату, і лише лампа в кутку ледь освітлювала брудні стіни. Голова розколювалася від болю, але я намагалася не показувати цього. Вони стояли навпроти мене — двоє чоловіків, що виглядали як ті, кого в дитинстві називали "страшилками з підворіття". Високий зі шрамом на щоці стискав кийок у руці, ледве стримуючи бажання знову вдарити, а худорлявий із хижими очима наче смакував момент, поки я мовчала.

— Ну що, принцесо, — почав шрамований, ковзаючи поглядом по мені, — може, розкажеш нам, де твій татусь?

— Я вже казала, — холодно відповіла я, намагаючись зберігати спокій, хоча серце калатало так, ніби збиралося вибухнути. — Він помер. І давно.

Він присів навпочіпки переді мною, кийок легенько стукав об його долоню. Його обличчя наблизилося, а дихання віддавало тютюном і чимось кислим.

— Не змушуй мене злитися, мала, — сказав він низьким голосом. — Твій тато — не просто чоловік. Він "Золотий Барс". Ми знаємо, що він живий. І ми знаємо, що він ховається. Питання тільки в тому, де.

"Золотий Барс". Слова відгукнулися десь у моїй свідомості, але не викликали жодного спогаду. Батько? Мій тато? Усе, що я пам’ятала, — це його лагідний голос, обійми й ті казки, які він мені розповідав перед сном. Він був хорошою людиною. Чи не був? Я намагалася триматися, не видати, як сильно в мені киплять сумніви й страх.

— Я не знаю, про що ви говорите, — відповіла я, зітхнувши, наче мені було нудно.

Худорлявий голосно засміявся, і це змусило мене здригнутися.

— Дивись-но, яка розумна, — сказав він, обійшовши мене ззаду. Він різко смикнув мене за волосся, змушуючи підняти голову й подивитися на шрамованого. — Ти думаєш, ми тобі повіримо?

— Це ваша проблема, якщо ви не вірите, — гаркнула я, хоча десь у глибині душі все стислося від страху. — Я вам нічим не можу допомогти.

Шрамований підійшов ближче й ударив мене кийком по плечу. Біль пронизав тіло, але я зціпила зуби, щоб не закричати.

— Не грайся зі мною, мала, — прошипів він, нахилившись до мене. — Знаєш, хто такий "Золотий Барс"? Він убивав людей, як ти комарів. Грабував. Золота в нього стільки, що на тебе вистачить цілу гору. І ти хочеш сказати, що не знаєш, де він?

Я не відповіла, просто дивилася на нього. Очі палали від сліз, які я намагалася стримати. Вони брехали. Це все неправда. Чи правда? У мене не було відповідей.

— Він був хорошою людиною, — прошепотіла я.

Худорлявий нахилився до мого вуха, його голос був шепотом, але від нього мороз пробіг по шкірі:

— Хороші люди не залишають таких слідів. Подумай ще раз. Або ми спитаємо твою сестру.

Сіма. Вони не сміють чіпати Машу!

— Ви просто боягузи, які не можуть знайти справжніх ворогів, — кинула я в обличчя шрамованому.

Це була помилка. Удар по обличчю був несподіваним, і моє тіло відкинуло назад. Металевий присмак крові заповнив рот. Але я все одно не мовчала:

— Ви тільки на це й здатні, правда? Удари? Погрози? Справжні злочинці навіть не звернули б на вас увагу. Ви — жалюгідні...

Шрамований підняв кийок знову, але цього разу зупинився.

— Вона мене дратує, — сказав він, звертаючись до напарника. — Але це ще цікавіше.

— Тоді зробимо так, щоб вона заткнулася, — відповів худорлявий і дістав ніж, граючи його лезом перед моїм обличчям. — Або заговорить, або замовкне назавжди.

Я закрила очі на секунду, відчуваючи, як страх проникає в кожну клітину мого тіла. Але це тривало мить. Я знову відкрила їх і поглянула прямо в очі шрамованому.

— Ви не змусите мене боятися, — сказала я, хоч голос мій затремтів. — Бо навіть якщо це правда, навіть якщо мій батько... Барс... Ви не знайдете його через мене.

У кімнаті повисла тиша. Тільки моє важке дихання й тихий сміх худорлявого заповнювали простір.

Двері раптово злетіли з петель, і на порозі з'явився він. Мій Лука. Мій Рудик. Його силует майже злився з темрявою, а очі палали таким гнівом, що я ледве впізнала в ньому свого лагідного коханого. Його плечі напружені, кулаки стиснуті, а голос — чужий, холодний і глибокий, коли він гаркнув:

— Що ви робите?!

Від цього голосу всі в кімнаті завмерли на мить. Але ця пауза була недовгою. Один із чоловіків зробив крок уперед, поглянув на Луку, ніби оцінивши його сили, і зі зневагою кинув: