Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

— Вона жива, правда? — прохрипів я, обертаючись до Саші.

— Ми не знаємо, Лука, — відповів він, ледь чутно. — Нам треба подумати, як її повернути.

— Думати? — я ледве стримував гнів. Кров била в голову. — Її забрали, чорт забирай! Я не можу просто стояти тут!

— Слухай, — Саша знову схопив мене за плече, намагаючись зупинити. — Ми не знаємо, де вони зараз. Без плану ти нічого не зробиш, лише себе підставиш. І нас.

Його слова були логічними, але моя лють не дозволяла їх прийняти. Як вони могли забрати її? Мою Єву? Жалюгідні покидьки. Я стиснув кулаки так сильно, що нігті вп'ялися в долоні, залишаючи червоні сліди.

Ми повернулися до бункера. Йти було важко: голова крутилася, тіло протестувало проти кожного руху. Як тільки ми зайшли всередину, я попрямував прямо до нашої кімнати.

Катра висіла на стіні, вся вкрита позначками й стрілками. Я зупинився перед нею, зосередивши всю увагу на деталях.

— Вони не могли піти далеко... — пробурмотів я, досліджуючи мапу. Мої пальці ковзали по маршрутах, і кожен з них здавався можливим. — Шпак, дай щось для голови, бо не витримаю.

— Зараз, — він швидко зник за дверима, а я продовжив говорити до інших. — Ми розробимо план. Знайдемо її. І повернемо. Чого б це не коштувало.

Роня стояла поруч, її великі очі дивилися на мене зі сльозами.

— Де мама? — запитала вона, і це був, мабуть, сотий раз за останні три години планування. Її голос був тихим, але кожне слово било, мов ножем.

— Я знайду її, — відповів я, нахилившись до дівчинки. — Обіцяю.

Але всередині мене все закипало. Кожне її запитання було як удар по відкритій рані. Єва мала бути тут, з нами, а не... там, невідомо де.

Через годину ми вирушили. Наша команда була зібрана й готова до дій. Ми знали, що це ризиковано, але іншого вибору не було. Рухалися в бік покинутої будівлі, яка, за нашими припущеннями, могла бути їхнім укриттям.

Коли ми наблизилися, на вулиці вже стемніло. Лише тьмяне світло ліхтариків вирізняло нас у темряві. Ми йшли по високій траві, яка шелестіла під ногами.

— Лука, нас тут легко помітити, — прошепотів Влад, поглядаючи на будівлю попереду.

— Розумію, — відповів я, піднімаючи руку, щоб дати сигнал зупинитися. Ми сховалися за купу уламків, обережно вдивляючись у темряву.

Будівля виглядала занедбаною, але кожна її деталь здавалася підозрілою. Тріщини на стінах, зламані вікна, двері, які ледве трималися на місці. Вона мовчазно ховала щось усередині.

— Що далі? — тихо запитала Маша.

— Розділимося, — відповів я, намагаючись утримувати голос спокійним. — Саша, ти йдеш зі мною. Влад і Маша — з іншого боку.

— Лука... — Маша подивилася на мене, її погляд видавав страх. — Ти впевнений, що ми зможемо?

— Ми повинні, — сказав я. — Це наша Єва. І я не дозволю їм утримувати її жодної секунди більше.

Ми рушили вперед, намагаючись бути якнайтихішими. Моє серце билося так сильно, що здавалося, ніби кожен навколо міг його почути.

Коли ми підійшли ближче, світло ліхтариків почало освітлювати поле перед будівлею. Я відчував, що нас можуть помітити будь-якої миті. Але це вже не мало значення.

Єва чекала на мене. І я був готовий зробити все, щоб повернути її.

***

Очі розплющилися важко, немов їх притискали сотнями важелів. Перший вдих був гірким, важким. Запах сирості й фарби вдарив у ніс, примушуючи мене скривитися. Я ледве підняла голову, але кожен рух був болісним, наче тіло розпадалося на частини. Голова пульсувала, біль пронизував скроні й вуха.

Я лежала на холодній підлозі, спина відчувала жорсткість бетону. Моє тіло було втомленим, руки боліли, як після тиску. Коли я спробувала поворухнутися, металевий ланцюг загримів біля моїх зап’ясть.

— Де я?.. — ледве прошепотіла я, але мої слова розчинилися в порожнечі.

Навколо панувала напівтемрява. Далеке мерехтіння лампи над дверима малювало тіні на стінах, які здавалися ще більш страшними. Від кожного руху підлога віддавалася холодом. Я обережно потягнула за ланцюги, які тримали мене прикованою до крісла, але тіло не слухалося.

— Вже прокинулася? — раптом пролунало грубе, чоловіче. Звідкись з-за спини, як постріл у тишу.

Я здригнулася й різко повернула голову. Переді мною з’явився чоловік у темному одязі. Його обличчя було суворим, з кількома шрамами на щоці, а очі дивилися холодно, майже байдужо. У руках він тримав щось схоже на гумовий кийок, який він із задоволенням перекладав із руки в руку.

— Хто ви? Що вам потрібно? — мої слова звучали тремтливо, хоча я намагалася здаватися впевненою.

— Це ти маєш нам сказати, — він усміхнувся, але його усмішка була страшною. Він нахилився ближче, і я відчула запах дешевого тютюну та поту. — Де твої батьки?

— Мої батьки мертві, — відповіла я, зібравши всі сили, щоб звучати спокійно.

Чоловік хмикнув і подивився на когось за моєю спиною.

— Мертві, каже. Ну-ну, цікаво. — Він кивнув, і я почула, як двері скрипнули, впускаючи ще когось.

Другий чоловік був молодший, худорлявий, але його очі горіли дивним вогнем. Він тримав у руках якісь папери, які жбурнув мені під ноги.

— Ти брешеш, — сказав він, утикаючи в мене свій холодний погляд. — У нас є докази, що вони живі. Хочеш подивитися?

Я нахилилася вперед, щоб розгледіти документи, але голова знову запаморочилася, і я впала назад у крісло.

— Це неможливо, — пробурмотіла я, не вірячи своїм вухам. — Вони мертві... Я бачила їхню могилу...

— Ти бачила, що ми хотіли тобі показати, — перебив мене старший із них, ударяючи кийком по металевій трубі, що стояла поруч. Гучний звук змусив мене здригнутися. — А тепер скажи правду. Де вони?