Олеся Лис - Чого очікувати від повноліття, або верхи на мітлі, Олеся Лис

Розділ 14

Гнат

– Ти у цьому певен? ― Знову запитує Касл, спостерігаючи, як я прикріплюю до пояса випромінювач аури. Цей невеликий, величиною з сірникову коробку, футляр дозволяє якимось неймовірним чином змінювати та копіювати аури. І, звичайно, до цього нового для всіх нас дива приклав руку ніхто інший, як Макс. 

― Ти вважаєш за краще, щоб ми використовували Інгу, як приманку? ― хмикаю у відповідь, не відриваючись від свого заняття. 

Поруч Максим, який до цього зосереджено налаштовував за комп'ютером апаратуру, підіймає здивований погляд, не зовсім розуміючи, що відбувається.

― Ні, звичайно ж, ні! – вигукує Касл. ― Ти ж знаєш, як я ставлюся до дівчинки. Нею я б нізащо не ризикувала… без гострої потреби…

Багатозначний погляд начальниці зупиняється на прикріпленому до мого поясу випромінювачі.

– Але це нова розробка, ми її вперше використовуємо. Що, як вона дасть збій? – губи жінки стискаються у тонку лінію.

– Інзі не місце на операції, – твердо заявляю. – І крапка. Моє рішення, як її хм… опікуна не підлягає обговоренню. До того ж Віка підтвердила. Аури ідентичні, а хто знає малюнок магічної енергії нашої маленької відьмочки краще за її наставницю? І Максу я довіряю!

Обличчя Касл блідне, а щоки навпаки заливає рум'янець.

― Я теж довіряю Максу, ― кидає вона винуватий погляд на нашого геніального вченого. – Просто переживаю дуже. Це експериментальний зразок, а від нього залежить весь перебіг операції. І... життя людей.

― Я знаю, ― скрипнувши зубами, притлумлюю в грудях нестримну хвилю гніву. ― І якщо ти забула, то я можу нагадати, кого Параскева обрала вмістилищем для своєї душі.

Очі Степаниди Кас'янівни спалахують, і я розумію, що злегка переступив межу. Все ж таки вона начальник. Тільки сил стримуватися зовсім не залишилося. Тим більше зараз, коли над Інгою нависла серйозна загроза. Чим довше ми тягнемо, тим сильнішою стає відьма, а Інга мені стала останнім часом занадто дорога, щоб я так зневажливо ставився до її безпеки. 

Сказав би мені хтось місяць тому, що ця дрібна, капосна відьмочка пробудить у мені ті почуття, в які я вже давно не вірив, б розсміявся йому обличчя. Але Інга зуміла, пробралася мені в душу, гострою скалкою засіла в серці, і спробуй вирви її тепер звідти. Не знаю, що зі мною буде, якщо з нею щось станеться. Я не можу її втратити. Не дозволю.

На щастя мені з лишком вистачає сил і знань, щоб захистити свою відьмочку від старої – у моїй квартирі вона практично недосяжна, до того ж під цілодобовим наглядом Рука. 

Ось тільки сьогодні мені довелося забрати свого помічника, без нього на інший бік мені практично не перейти, а повернутися назад зовсім неможливо. 

Ми вже давно прикинули, де може жити неупокоєна Параскева, де достатньо магічної енергії, щоб не лише їй давати сили на підтримання життя в безтілесному дусі, а ще й вистачає на чаклунство та переходи у світ живих. 

Варіантів вимальовувалося зовсім небагато, і грань один з найімовірніших. Тільки знайти душу старої відьми там практично неможливо, це як шукати голку у копиці сіна. Залишається єдиний вихід зробити так, щоб вона сама нас знайшла. Але для цього потрібний сильний зв'язок, як, наприклад, у Параски з Інгою. Наражати на небезпеку свою дівчинку я, звісно, не збираюся, і дозволити це комусь робити теж не можу. Значить, доведеться відігравати роль невинної жертви мені.

Місцем переходу вибираємо залу для медитації. Я зручно розташуюсь, відразу ж зосереджуючись на завданні. Увійти в транс для мене ніколи не було проблемою. Поруч Касл і Віка, яка у разі збою зможе мене витягнути назад у дійсність, у куточку примостився з ноутбуком Макс, щоб контролювати роботу випромінювача. Ну… у добрий час…

Туман на межі звичне явище. Топчуся на місці, старанно зображуючи невинну загублену діву, недалеко, невидимий для чужих очей, кружляє Рук, випромінювач на поясі блимає зеленою лампочкою. Поки що все йде як треба.

Сидіти в засідці ніколи не подобалось. Терпіння зовсім не мій коник, а від стійкого відчуття, що я ледарюю і нічого не роблю, щоб зупинити лиходія і врятувати тих, кому він загрожує, хочеться просто вити вовком. Хоча мізками і розумію, що від успішного чергування залежить дуже багато. 

Швидко розставляю в потрібному порядку пастки і готуюся чекати. Останній заряджений кристал, повинен поставити на місце Рук, і цим замкнути коло, з якого старій вже не судилося вибратися. А там і моя черга надійде.

Відьма з'являється не відразу, туман уже встигає холодними краплями осісти на куртці. Змахуючи долонею вологу плівку з рукава, моментально відчуваю зміну навколишньої атмосфери – вона тут. Поки що надто далеко. Її сила, обережно промацує мою оболонку, м'яко ледь відчутно ковзає по аурі. Сильна, гадина! Мало хто з наших відчув би таке чужорідне вторгнення в біополі, а Інга вже й поготів. 

Переконавшись, що я та, хто їй потрібна, Параскева починає повільно наближатися. Підіймаю очі вгору, даючи зрозуміти Руку, що треба бути напоготові. Пастки віддають теплом у кожному з пальців руки, показуючи, що заряджені на повну та придатні до роботи. 

Подумки відлічую кроки, які робить відьма. Сто… Дев'яносто… Вісімдесят… Сімдесят… Залишилося зовсім небагато. Ну, давай, стара карга! Ще якихось десять кроків, і можна подавати сигнал ворону. Але Параскева раптово зупиняється. Я буквально шкірою відчуваю, як вона завмирає, знову починає обмацувати мою ауру. Щось її насторожило. Впевнений, з біополем усе гаразд. Причина не у випромінювачі... То в чому? Може просто перевіряє ще раз на всяк випадок? Обережно… 

Я себе переконую, що все добре, це просто запобіжний захід, так буває, але інтуїція криком кричить, що гадина зірвалася з гачка, вона чомусь більше не вірить, що я ― Інга. Кидаюся в напрямку Параски, хоч і не знаю поки, як без пастки її ловитиму, але на місці, де вона ще секунду тому була, тільки ледь помітні еманації потойбічного втручання. Твою ж…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍