Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

16 глава, Давид

Давид.

Два тижні минуло як один день. Кожного дня пари та бібліотека. Останні два тижні з неї ні ногою. Ну, як ні ногою? Після пар я йшов у бібліотеку при інституті та сидів там за ліченими книжками. Вже не згадаю скільки я встиг за цей час їх прочитати. Здається, дванадцять книг чи то може менше? Не пам’ятаю. Пам’ятаю, що декілька днів підряд брав книжки та йшов з ними у гуртожиток. Приходив у кімнату, мій сусід по кімнаті весь час грав у гру, що не можливо було сконцентруватись. Його вигуки по типу “Куди ти прешся?!”, “Треба покращити скіли!”. Ну, звичайно ж була присутня не цензурна лексика. Куди ж без неї? Та коли я сідав з книжками на ліжко, тільки-но розклав все, вмостився зручно з ноутбуком з зошитами так цей геймер, на ім'я Андрій закінчував грати та лягав спати. Його навіть моя тьмяна лампочка та світло від ноутбука дратували. І він весь час гримав на мене. Я ж на нього не звертав уваги. Вперше коли таке сталося, я звісно ж сказав декілька “ласкавих” слів та схоже він їх не зрозумів. Дома б мені ніхто нічого не казав, навіть батько, але я сказав, що буду жити в гуртожитку значить буду!

І ось настав час здачі роботи. Я пам’ятаю як склав дві копії роботи в теку та коли мене попросили дати одну роботу, я зрозумів, що у теці лише одна, а все інше то пусті аркуші про всяк випадок. Та це мене аж ніяк не налякало, адже роботу робив сам та вчитувався в кожне слово, тому запам’ятав усе до слова. Розповідаючи роботу, я дивився в аудиторію та помітив як один з моїх однокурсників посміхається. І я зрозумів, у кого друга моя копія роботи... звичайно, що у друга Діани, Назара Величко. Ох, дав би йому по макітрі декілька разів, щоб думав, що робив. Коли ж дізнався, що зі знятим балом я отримав чотири бали я зрадів та зрозумів, що час витрачений на підготовку роботи минув не дарма.

Наступна пара мене здивувала, але й потішила. Знову робота з Діаною, це напевно, щоб я зрозумів, що робота в парі все ж важлива. На парі я сидів та згадував, які у мене є книжки з англійської у гуртожитку. Річ у тім, що єдиний урок, який подобався мені у гімназії, була англійська... Ще й вчителька красива була. Та то таке, бо коли дізнався, що вона пішла у декрет, то якось стало не весело.

Виявилось, те, що важливі книжки я залишив випадково дома. Так не хочеться туди повертатись, але, що поробиш якщо треба. Всю дорогу, що робив, думав, хоч би батька не було дома. Взяв Діану з собою. Ми підійшли до воріт подвір’я, ця дівчина стояла з відкритим ротом та дивилась на це все, а мені тільки смішно було. Напевно, що у селі Яворів ні у кого такого розкішного будинку немає.

До нас вибігла мама, так саме вибігла спускавшись сходами. Вона мене так обійняла, що якось ніяково було перед однокурсницею, що мене ось так обіймають як маленького хлопчика. Та, що поробиш, мама є мама. Вона давно мене не бачила, тому й реакція на мою появу дома була така. А на Діану як вона подивилась, словами не описати. Поки я шукав у книжках потрібну нам книжку, Діана роздивилась мою кімнату до дрібниць. Нарешті я знайшов книгу. І якраз нас покликали до столу, погодились, то треба залишитись хоча б на пів годинки.

Ми зайшли на кухню. Мама вже сиділа за столом. А на столі стояли три десертні тарілочки та виделки, три чашки, а по середині тарілка з фруктами та невеличкий пиріг. Карина як відчувала, що ми приїдемо, то зробила мій улюблений пиріг.

Мама запросила нас за стіл. Діана сіла навпроти моєї мами, а я сів між ними. Карина налила нам чай та поклала по шматочку пирога, а після вийшла з кухні. Діана весь час слідкувала за діями Карини. І ось наче хотіла запропонувати їй свою допомогу. Та я думаю, що ввічливість, яка все ж таки присутня в ній не дозволила це зробити.

Ми почали розмовляти:

— То ти кажеш, що ви разом робите спільну роботу? — спитала мама та подивилась на мене, а після на Діану.

— Так. Ось задали проєкт зробити з англійської мови. Приїхав, щоб взяти книгу.

— Я дуже рада тебе бачити, синку — мама поправила моє волосся, а я тільки зі зніяковілим поглядом подивився на маму та краєм ока побачив як Діана посміхнулась. Мама перевела погляд на однокурсницю — Давид мені вас не представив належним чином. Не сказав як вас звати.

— Діана... — тихо промовила дівчина — Діана Лашкевич.

— Приємно познайомитись. А мене звати Олеся Іванівна — Діана посміхнулась.

— Мого няньо також звати Іван — воу, такого я не очікував почути.

— У вас якийсь говір... ви часом не із Закарпаття приїхали?

— Айно... тобто так — сказала зніяковівши одногрупниця — я з села Яворів.

— Вау — вперше бачу такою маму. Вона здивовано подивилась на Діану та посміхнулась на всі тридцять два.

— Чому тебе це так здивувало? — спитав з непорозумінням я.

— Ах, так. Ти ж не знаєш звідки я родом... тобто не я, а моя мама. Ти її ніколи не бачив, бо ми з нею серйозно посварились, ще до твого народження. Звідтоді я з нею не спілкувалась взагалі. І не знаю чи з нею все добре —  мама стенула плечима.

— Тобто?

— Моя мама з цього села — ми з Діаною сидимо та здивовано дивимось на маму — тому, Діано, говори як знаєш, я все зрозумію.

— Зате, я не зрозумію — сказав я та подивився на маму.

Загалом розмова наче пішла про мене, я багато їх фраз не розумів. Розумів тільки деякі слова які чув від Діани вже, типу слова: Айно, кавіль, безлич. Чесно не вслуховувався в їх розмову, зате Діана з легкістю знайшла спільну мову з мамою. Я просто у шоку. Але почув після питання у свою адресу:

— Давиде, то виявляється ти вдруге будеш робити з Діаною роботу?

— Ем... так — я стенув плечима — в перший раз я не зміг все вивчити.

— Зате сьогодні роботу здав на відмінно. Молодець — похвала від Діани? Серйозно?

— До речі, синку. Твоя машина вже у гаражі... але ключі у тата. Він сказав, щоб я їх тобі не відвезла — ну, так. Вона може це зробити. Не дивлячись, що я їздив по трасі як божевільний.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍