Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

Коли ж ми нарешті підійшли під самий будинок, я ледь не вигукнула на радостях. Величавий паркан з різними узорами не давав нам пройти, тож задзвонивши у дзвінок, ми почали чекати. Звичайно, я з роззявленим ротом, а Загородній цілком нормально, склавши руки на грудях. 

Нарешті паркан відчинився, і я помітила жінку, яка посміхалась нам, дивлячись переважно на мене. 

— Твоя нова подруга, Давиде? — спитала вона.

— Однокурсниця…, — він замовк, — ну і подруга, звісно. Ми будемо робити проєкт, тож…

— Богдан Загородній, або ж твій батько, приїде тільки ввечері. В нього сьогодні нарада. 

Та Давид лише пирхнув, а потім пройшов вперед. 

— Це добре. Скажи мамі, що я ненадовго. 

Натомість я йшла доволі повільно, розглядаючи гарно підстрижені кущі та ще зелену траву. Усе було тихим, і приємним. Поглянувши угору, я помітила балкон, а на ньому стояла якась жінка. Вона мала цілком гарне та добре обличчя, одягнена в зелену сукню та дороге, на мій подив, кольє. Жінка посміхнулась, а я відповіла їй тим же. 

— Пішли в дім, — приховуючи сміх, сказав Давид. 

— І ти тут жив? Наче цілий замок, хай йому грець! Я б ніколи не покинула його! — здивувалась я, задерши голову, аби розгледіти високу стелю, з якої звисала люстра з ліченими лампочками трохи золотавого кольору. 

Підлога мала ідеальну чистоту, і, здавалось, що тут замість того, аби ходити, те й робили, що літали. Гарадичі вели на другий поверх. Трохи далі я помітила кухню з великим столом та білою скатертиною, на якій стояла скляна таріль з яблуками, виноградом та ківі. 

До нас якраз спустилася мама Давида, пані Олеся. Вона знов посміхнулась своєю щирою усмішкою та запросила нас до столу, але спершу, звісно, захотіла дізнатись хто я така. 

— Це моя однокурсниця. Ми разом робимо проєкт з англійської, — коротко відповів Загородній та обійняв мамцю. А вона обійняла його у відповідь, притискаючи як малого сина, що нарешті повернувся. З її очей не сходило те сяйво від радості, а я лише знічено дивилася, не знаючи що й робити. 

Відпустивши з теплих обіймашок, пані Олеся погладила хлопця по голові, а потім відказала: 

— Хоч на чай залишитесь? — я зрозуміла, що їй було важко прощатися з сином, тому вона будь-якими методами намагалася подовжити час, проведений із Загороднім. 

Давид хотів заперечити, але я перервала його слова: 

— Айно, тобто… так! 

Хлопець обвів мене строгим поглядом, але нічого не відповівши, рушив на гору, до своєї кімнати. Коли ми зайшли, то я одразу звернула увагу на величке вікно, з якого йшло світло. Ліжко було застелене темною ковдрою в клітинку. Три подушки хаотично собі лежали, але в приміщенні панувала цілком ідеальна чистота. Чорно-біла шафа містила в собі декілька книг та інших речей. 

Давид одразу підійшов до неї, аби узяти один з підручників, аби обрати якусь цікаву тему для проєкту. Тільки я аж ніяк не могла думати про якесь там завдання, перебуваючи в такій красі. 

На столі стояв дорогий, на мою думку, комп'ютер. 

Вдома ми маємо один ноутбук, але от він точно не такий класний, як от ця сучасна техніка. Окрім ноутбука ми не маємо ніяких там телевізорів, та й дивитися їх все одно не було б часу, маючи господарство та братів з сестрами. 

Побачивши моє здивування, Давид сказав: 

— Все дивне, еге ж? 

Я кивнула. 

— Наче палац! А та жінка, що привітала нас при вході твоя подруга? — спитала я, згадуючи, що Загородній немає сестер. 

Та у відповідь хлопець лише голосно засміявся. 

— Вона? Та ні, то покоївка Карина. 

— Покоївка? Ви все не самі робите? — здивувалась я. — Прибирання, миття посуду…, — почала перелічувати, але парубок враз мене перервав.

— Стій! Стій! — вигукнув він. — Це я б точно не встигав при своєму та житті! 

На мить ми замовкли. Я подумала, що така як я зовсім відрізняється від багатія, на кшталт, Загороднього. Цікаво, що подумала про нас його мамця? До речі, про неї… Нас, здається, кличуть на чай.

Пояснення слів: 

Позирати – дивитися; 

Йовнопот ківанок – привітання; 

Файний – гарний; 

Айно – так.