Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

15 глава, Діана

Два тижні потому.

Діана. 

Я сиділа на парах та дивилася у розчинене вікно, з якого сяяло сонце. Дерева були покриті помаранчевим, жовтогарячим, коричневим листям, яке неначе жива ковдра, ворушилося від кожного пориву вітру. Викладач щось розповідав, а я краєм ока поглянула в телефон, який засяяв від повідомлення, що надійшло у Telegram: нагадування від Ірини Семенівни про сьогоднішній день кросвордів. 

— Жа-а-х…, — протягнула я, поклавши голову на парту. Зошитом накрила своє чорняве волосся та заходилася думати, що робити, аби мене не забрали в це рабство журналів та загадок! 

Телефон знов засяяв, і я помітила нагадування, яке поставила для себе. Чомусь. 

“Давид. Проєкт”. 

Що б це могло значити зараз мене не хвилювало, бо макітра була здатна вибухнути від найменшої думки. Минуло рівно два тижні від того моменту, як ми доволі мило поспілкувалися із Загороднім. Я не мала раніше друзів, тому, можна сказати, чіпляюся майже за кожного можливого товариша. Напевно, з Давидом ми б також добряче подружилися. Звичайно, якби не цей погляд Назара. 

Викладач рукою покликав Загороднього, і той хутенько підійшов до дошки, виглядаючи цілком спокійно та впевнено. Це був не той Давид, якого я зустріла в класі першого дня навчання. І не той, з яким сварилася увесь час. А той, з яким я просто базікала, дивлячись, як сідає сонце за обрій. 

Парубок розповів свою доповідь, навіть не дивлячись на прописаний текст, що містився в гарненькій теці. Цю тему він вивчив на відмінно. Тож почесавши своє підборіддя, викладач зняв окуляри та обвів поглядом клас. Усі застигли чекаючи оцінки Давида. 

Назар лукаво посміхнувся та заховав свій погляд у стосі книжок на столі. Чомусь, мені не припав до душі його сьогоднішній настрій. 

— І що ж тобі поставлять, сину багатія? — тихенько прошепотів до себе. 

Відповіді чекати довго не потрібно було, бо викладач сказав, суворо поглянувши на Давида:

— Цей проєкт ви представили доволі добре. Я б навіть сказав відмінно, — викладач заплющив очі та на мить задумався. — “Українська мова у XX столітті”, так? 

Давид ледь помітно кивнув. 

— Але ви й самі розумієте, що мали виконувати його в парі, так?

— Так, але…

— Два тижні…, — чоловік перевів погляд на один зі своїх зошитів, в якому містилась, напевно, якась інформація щодо майбутніх проєктів студентів та їхньої дати здачі, — давалося вам, Загородній, аби скласти цілком нормальний проєкт. Що ж, — викладач поправив свої окуляри, які знов опинилися на обличчі, — ви розумієте ж, що я не поставлю найвищого балу лише з тієї причини, бо забрав його при першій нашій зустрічі. 

Давид знову кивнув, ніби згадуючи перший день у класі. Тоді, через наші сварки бали були зняті. 

— Тому ваша оцінка… чотири бали.

З плечей хлопця наче злетів цілий тягар. Посміхнувшись, він вже хотів рушити вперед, як тут чоловік зупинив його. Я майже не почула слів, але вловила лише одну фразу, яка заставила мене задуматися: 

— Наступного разу не забудьте копію докладу. 

Трохи спітнівши, Давид рушив на своє місце, а я краєм ока помітила теку, з якої визирали білі порожні листи. Лише Назар деякий час залишався зраділим, та чому я й не дізналася, бо на перерві зовсім його не бачила, а наступної пари в нас була англійська, і, звісно, набір на нові проєкти. Кого ж обрали в одну пару? 

— Давид Загородній та…, — клас затих, очікуючи продовження. А хлопець лише краєм ока поглянув у мій бік, — Діана Лашкевич. Тему обираєте самі. 

Тож після усіх пар ми нарешті зустрілися в парку біля КПІ. Я сиділа на лаві, але тут неочікувано підійшов Загородній. Сівши поряд, він закотив очі, але я помітила легку усмішку на обличчі.

— Твій Назар починає мене бісити. Хоча… я навіть трохи звик до його ревнощів. — Я хотіла заперечити, але тут ніби з помахом чарівної палички прийшов Величко. Він мав спокійний вигляд, але коли побачив Давида, то аж побілів від обурення. 

— Що цей тут робить? — тицьнувши на нього пальцем, спитав парубок. 

— Назаре, не миригуйся! Він робитиме зі мною проєкт, тому ми й зустрілись, аби обговорити тему, — відповіла я. 

— Якщо хочеш, то я можу попросити викладача…, — але тут Загородній вигукнув, не даючи договорити Величку. 

— Е, ні. Ще одного знятого балу я не переживу. 

Я ледь помітно засміялася. Тож нарешті, махнувши рукою, Назар пішов вперед, але тут Давид неочікувано вигукнув, і той аж зупинився: 

— Мій проєкт повернеш завтра! Добре? — він нічого не відповів, я зрозуміла, що з Величко ми ще маємо поговорити. І довго поговорити. 

Ми довго думали де саме робитимемо проєкт. Обрали місцем Політехнічний парк, якраз він розташовувався біля самого інституту, і добряче надихав на роботу. Звичайно, в холодні дні зустрічатимемось в іншому місці, але поки можна й тут. 

Але виявилось, що для роботи нам не вистачає декількох матеріалів, а тому Давид запропонував заїхати до нього додому. Хоча говорячи це, виглядав якимсь стурбованим. Тож нічого не питаючи, я залізла до електрички, і ми рушили. Їхали не дуже довго, або ж навпаки, але я не сильно звертала увагу на дорогу, адже в голові крутилися думки щодо того, як сприйматиме мене мати Загороднього. 

Забивши собі на носі, що варто не використовувати говірки (адже, як я зрозуміла, мамця Давида, як і він зовсім не розуміє її), думала як почати розмову. Ми вже вийшли зі станції та попрямували вперед, а я вигадала декілька варіантів: 

“Файного дня, пані Олесю”; 

“Йовнопот ківанок!”; 

“Добрий вечур”, — але ж зараз день! Не підходить так точно… 

Увесь цей час я проказувала декілька варіантів собі під ніс, лише Давид якось дивно на мене позирав. Краще б допоміг в такій справі! Але він натомість мав одночасно спокійний та серйозний вигляд. Чи то думав про своє, чи то не хотів повертатися додомцю. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍