Еллі Гарус - Роза для Клелії, Еллі Гарус

– Зараз не зможу, вибач, – м’язи на лиці звело від болю, – мене вже трясе і нудить від думки, що треба про це згадувати та говорити, – присунулася ближче до сидіння водія та віддала Монтею шоколад, до якого не доторкнулися. – Тео, висади мене, будь ласка, на кільці за поворотом.
Монтей глянув в дзеркало з непорозумінням.

– Ні.

– Чому?

– Ну, по-перше, ти на годинник дивилася? Пізно та небезпечно ходити в цьому районі за нинішнього стану в країні.

– Мені не потрібна опіка!

– Відпущу зараз, а потім знову ловитиму, як вітру в полі. Ні-ні, люба. Досить хованок. Я зобов'язаний, зрештою, дістатися до суті… – заблокував автоматично двері, – і ти себе в дзеркалі бачила, тебе ж плющить! От-от звалишся кудись у яр. Сиди вже!

– Зобов’язаний... – нервово повторила, демонструючи свою недовіру до цього слова.

– Так, зобов'язаний! Ти волієш йти легким шляхом – реалізувавши власний план у життя? Роби, як знаєш, якщо тебе лякають труднощі.

– Що? – обурено. – Ще чого, не лякають!

Він сміється, бо ж його невинна провокація вдалася.

– Тоді харе дути губи, люба. Стефано казав, ти дівчина серйозна. А я нічого легковажного тобі пропонувати не збираюся. Ти можеш не довіряти, але хочу, щоб знала, Стефано був для мене ніби другий батько. Він дав мені зелене світло в життя, і я хочу відплатити йому або тобі – за добро добром! – запевнив, намагаючись її заспокоїти. – Якщо він довірив мені справу, то я тепер несу відповідальність і ручаюся за твою безпеку, так що, будь ласка, послухай старого дядька, не сіпайся по дурницях, заночуєш сьогодні в надійному місці.

– Пф-ф... – пирхнула, але більше сперечатися не стала.

Мовчання. Клелія відчинила вікно, впускаючи прохолодне повітря в салон. Вдих-видих. Монтею вдалося її переконати, вистачило повторного погляду в дзеркало, щоб вгамувати норов дівчини. Вона спрямувала очі у небо, щоб не зустрічатися з ним, і подумала, що не такий уже Монтей, як сам висловився, старий дядько.

– Добре. На сьогодні вистачить одкровень. Всі втомилися. Багато інформації насправді. Мені є над чим покумекати, розмова напхана хворими виразками. Продовжимо завтра, – показав їй у дзеркало майже порожню коробку від пампух. – Будеш, остання лишилася?

– Не хочу...
Монтей проковтнув її сам, потім зняв обгортку з плитки шоколаду, відламав шматочок і простяг їй:

– Може все-таки шматочок з'їси? Ендорфіни підвищити.

Насичений горіховий аромат різко вдарив дівчині у ніс. За хвилину в очах Клелії помутніло. Вона відсахнулася від руки чоловіка, ніби від отрути, вся втиснулася в спинку дивана, закотила очі й знепритомніла.

* * *

Півтора року тому

Аллочка затрималася у лікарні на зміні до вечора, але тепер вертілася у власному кабінеті перед настінним дзеркалом. Фарбувала губи у червоне, який їй ніколи не пасував. Останнім часом вона дивилася на власне відображення тільки у це дзеркало, і вдома, у те люстерко у коридорі, бо жах як злякалася. Злякалася того, що побачила у маленькому дзеркальці три тижні тому, воно було вмонтоване у сріблясту підвіску, яку вона берегла і ховала від чужих, допитливих очей ось уже вісімнадцять років.

Згадавши про підвіску, жінка дістала її з сумочки, потримала в долонях, відкрити не наважилася. У підвісці у формі скрипки була закарбована її смерть. Мертва й спорожніла від життя Алла лежала на підлозі, а з її скроні змійкою стікала тепла кров. Донині побачене у підвісці завжди збувалося. Вона напророкувала їй добробут поруч з Абелем, вдалу кар'єру, гроші. І що тепер? Чекати їй на смерть?! Та ні! З глухого кута є один вихід, – підбадьорювала себе Алла, – розвернутися і піти в інший бік. Вона попереджена, а значить, має перевагу і можливість відвести від себе лихо.

Коли у кабінет несподівано постукали й відразу без запрошення увійшли, Алла не встигла сховати підвіску. Міцно затисла її у руці й перевела здивований погляд на запізнілого відвідувача та у мить заклякла. Пророцтво! Адже з'явилася перед нею та, що була створена із тіні. Аллочка, звичайно, її знала і все побачене раніше у підвісці склалося у думках. Але до останнього не вірилося, що у знайомому образі прийшла по неї смерть. Особа у тіні привіталася та спокійно і впевнено запитала Аллу.

  – Навіщо ти її вбила?

  – Я?

  – Авжеж, ти. Тепер я певна у цьому, Алла.

  – Що мені до того! Я чи не я?!

  – Звідкіль у тебе її підвіска? – Алла стиснула річ у руці ще міцніше. – Не ховай, ти засвітила її ще раніше, а тоді мені пригадалося, що то ж її річ була.

  – Гарне питання, – іронічно хмикнула. Аллі крити було нічим, бо її мізки відмовилися міркувати, а серце калатало від думок, чи справді пророцтво, яке вона побачила три тижні тому от-от справдиться. – Та я ж зробила тобі й Абелю неоплатну послугу. Вона нічого й не відчула, заснула і все. Що я отримала натомість? Ні грама вдячності від тебе за стільки років!

  – Приносити тобі жертви подяки та славити за вбивство? – гостя підійшла ближче. – Ти підлаштувала усе так, щоб вина за твої діяння лежала на моїй совісті.

  – Ну-ну! – махнула рукою, а сама крадькома підходила до дверей. – Хто ж у це повірить? Що важать слова душевно хворої проти слів головного лікаря відділення?

Сива тінь від пізньої гості стала враз отруйно-чорною. Самовдоволена посмішка Алли прожогом сповзала з її червоних вуст. Очі поглинув жах від згаданого пророчого видіння.

У вирішальний момент до кабінету, теж без стуку, увірвався шпакуватий чоловік. Він став свідком того, як тінь зопалу схопила з буфету статуетку й вдарила нею Аллу. Та скрикнула, взялася за скроню та рухнула на підлогу. Хвилина, дві, три. Нагнітальні думки народжувалися від мовчання.

Жінка затихла і ледь помітно розтисла пальці руки. Чорна тінь знову стала сивою і безпорадно прижала до грудей знаряддя розправи.

  – Ну що ж, все має пору. Вона отримала свою виправну різку, і схоже, що знала який на неї чекає кінець, хоча й до останнього не вірила.