Еллі Гарус - Роза для Клелії, Еллі Гарус

  – Я... я...

  – Не переймайся, хоча, навіщо було трудитися самій. А я на що?

  – Я ж не...

  – Та чув я про все від початку й до цього часу. Та побачити встиг усе, що мав побачити, – він поправив лорнетку.

  – Я хотіла, щоб ти дізнався про це зовсім не так! – тяжко зітхнула. – Вона мертва?

Чоловік бігло оглянув розпластану на підлозі Аллу. Присів та намацав на шиї пульс – натяку на життя не було.

   – На гада й змія будеш наступати, розтопчеш лева і дракона. Мертва. Яка вже тепер різниця, як правда знайшла мене? – він глянув на статуетку, яку вона притисла до грудей. – Що то? Дай но мені подивитися чим ти її пригріла.

Тінь віддала йому закривавлену статуетку.

  – А, схожа на Цереру. Символічно, хай йому грець! – дістав з нагрудної кишені хусточку і витер її. – Ручна робота, гарна. Вона виконана з добротного матеріалу. Добре, що голову не відбила.

  – Аллі чи статуетці?

  – Думаю, відповідь очевидна. Тримай і сховай її, будь ласка, до мого портфеля. – Чоловік помітив, що в долоні покійниці щось блищить. – О, а це вже цікаво!

Він дістав з руки покійниці сріблясту підвіску й підніс її до світла від бра, щоб краще роздивитися. Чоловік, звісно, її впізнав.

  – Все наново... – прошепотів, відкривши підвіску з замиранням серця, – пришестя болю, і розпачу, і минулого.

Хвилина пауза. У його погляді з'явилася гірка смута. Роки заперечення, що тяглися з останнього та спроби забути накрили плечі. Він неодноразово запитував у темряві ночі «чому саме вона?», слушне питання, як і те, що зводить людей? Випадок. Події колишнього залишили у ньому багато нервового здригання і його життя ніколи не буде попереднім.

  – Я скупала руки у крові!

Приголомшений голос тіні повернув його до реальності. Він сховав жалобу, засунув підвіску в кишеню, встав і оцінюючи глянув на нерухоме тіло Алли.

  – Ти ходила думками в темряві? Планувала це?

  – Ні!

  – Ну ось. Ми їх умиємо, руки твої.

  – Як?

  – Влаштуємо тут сценку імітування, що дуже шанує та повсякчас користується Абель. Швидко упораємося у дві руки та по домівках. До речі, зачини на ключ двері.

Тінь беззаперечно дослухалася наказу.

  – На рідкість дивна у нас сьогодні нічка з тобою. Бережися пророцтв! Вони неодмінно прийдуть і багатьох спокусять.

Гранатовий місяць – єдиний свідок тої раптової події. Він заглядав у вікно підкреслюючи антураж кабінету. Нитки павутиння по кутках підсвітилися та забарвилися у червоне. Готичний Барбекат теж потонув у кольорі пристрасті та помсти.