Олександр Бабич - Темрява під ліхтарем, Олександр Бабич

Олексій поглянув на голограму, в центрі якої повільно обертався величезний металевий диск. Це, мабуть, було те саме Око, про яке говорив батько. Воно видавалося простим і водночас надзвичайно складним.

“Що ви з ним тут робите?” - поцікавився Олексій, кивнувши на пристрій, намагаючись зрозуміти, чим був зайнятий його батько всі ці роки.

“Шукаємо спосіб подорожувати між реальностями. І, що важливіше - побороти темряву,” - батько говорив серйозно, його голос ставав твердішим. - “Я зробив велику помилку. Хотів покласти край війні, але впустив у наш світ велике зло. Тепер воно загрожує не лише нам, а й усій нашій реальності. Ба навіть всім реальностям.”

Олексій раптом усвідомив масштаб того, що відбувається, і замовк, намагаючись переварити почуте. Він завжди думав про батька як про генія, про людину, яка створювала нові технології і робила все, щоб зробити світ кращим. Але зараз усвідомив: батько помилився. І ціна його помилки виявилася жахливою, а заплатили її всі навкруги.

“То це дійсно правда? Це ти відкрив... цей шлях темряві?” - запитав він нарешті.

“Так,” - гірко визнав батько, опустивши очі долу. - “Я хотів закінчити війну швидко і без жертв. Але щось пішло не так. У наш світ проникло те, що не мало сюди потрапити. Хоч деякі істоти були тут завжди, зберігали і примножували темряву у нашому світі, у людських душах, в їхніх думках. Темрява - це... це частина іншої реальності, яка існує поза часом. І вона тепер намагається поглинути нашу.”

Олексій намагався знайти слова. Йому хотілося звинувачувати батька, кричати на нього за те, що хай і прагнувши кращого, той поставив весь світ під загрозу, але замість цього він лише запитав:

“І все ж таки - що це за істоти? Ці... тіні? Вони колись були людьми, чи вони щось геть інше?”

“Ми досі не знаємо точно,” - відповів батько, піднімаючи голову. - “Вони можуть приймати людську подобу, і ми довго не могли їх розрізняти. Але згодом майже випадково виявили, що їх можна викрити через очі. Я  вже говорив, що на світлі їхні очі чорні, без зіниць і білків. Ми вже навчилися з ними боротися, але тільки тут, на цих островах світла.”

“А що…” - Олексій зробив паузу, боячись почути відповідь. - ”Чого вони хочуть? Чому темрява просочується сюди?”

“Вони хочуть поглинути все,” - голос батька став глухим і тривожним. - “Темрява руйнує реальності, знищуючи саму їх основу. І якщо їй це вдасться, вона поглине і нашу. Наші дослідження спрямовані на те, щоб цього не сталося. Ми шукаємо спосіб зупинити її... або хоча б сповільнити.”

“Головна їхня потвора раніше - коли ми ще не вміли їх відрізняти - часто крутиласяся тут, вдаючи з себе фізика-експериментатора, і навіть робила (чи робив?) вигляд, що допомагає мені з дослідами. Вони поки що не можуть майже нічого зробити за межами колишньої ерефії, але тут вони сильні, і старанно готуються поширити темряву на весь світ. Тож наші дослідження тут важливі - навіть життєво необхідні - їх треба зупинити.“

Олексій мовчки спостерігав за обличчям батька, що виражало суміш розкаяння і рішучості. Це була людина, яка зрозуміла свою помилку, і тепер робила все, щоб її виправити.

“І що ж це за дослідження?” - спитав хлопець, перемикаючи увагу на справи. 

Батько підійшов до голограми і жестом вказав на електромагніт, що величезною аркою охоплював диск, який продовжував поволі обертатися.

“Ви вчасно. Завтра ми проведемо нове випробування. Ця установка дозволить нам знову увімкнути Око, але в безпечному і контрольованому режимі. Ми сподіваємося, що зможемо знайти спосіб стабілізувати реальності, створити контрольовані переходи між ними.”

“І що це дасть?” - з цікавістю спитав Тоха.

“Якщо все піде за планом,” - батько виглядав зосередженим, - “ми, можливо, знайдемо спосіб повернутися до вашої (і моєї) реальності. Або навіть подорожувати між різними версіями світу. В тому числі - потрапити до тієї, де темрява не наступала, або до тієї, де не було війни.” 

“Або до тієї, де Ірина жива”, - подумав Олексій.

“Тобто, є шанс повернутися додому?” - в очах Тетяни загорілася надія.

“Шанс є, але я не можу гарантувати, що це вдасться,” - батько глянув на друзів з сумом. - “Ця технологія все ще дуже експериментальна. І ми граємось з силами, які не розуміємо і майже не контролюємо.”

“Але ти не маєш іншого вибору,” - сказав Олексій, розуміючи, що вибір насправді вже зроблено.

“Так, не маю,” - батько підійшов ближче до сина і поклав руку йому на плече. - “І ми не здаємося. Завтра буде вирішальний момент. Тому вам потрібно відпочити. А завтра... можливо, завтра ми нарешті зрозуміємо, як усе це виправити.”

Олексій глянув на котушку та диск, які світилися на голограмі. Вони виглядали одночасно простими, але й таємничими і вселяли надію. Так, завтра буде важливий, навіть вирішальний день, і хоч би що там не чекало їх, вони мали бути готовими.

Наступного дня вони прокинулися рано. Все місто виглядало незвично тихим і спокійним, але в повітрі відчувалася напруга. Олексій, Андрій, Тетяна та Тоха вирушили до лабораторії, де вже зібралась велика команда науковців і техніків.

“Готові побачити диво?” - батько стояв біля величезної котушки, востаннє перевіряючи прилади. Титанічна лабораторія була заставлена дивовижними пристроями, а в центрі виднілася котушка і той самий металевий диск, який вони бачили на голограмі.