Валентин Бердт - Все починається в тринадцять

— Ще надивишся, — мовив дідусь.

— Ось підійди ближче.

— Що там таке?

— Послухай. Сергійко розмовляє уві сні. Таке каже, що я жодного разу не чула. Де він набрався таких слів?

— Сам вперше чую.

— Перепаде нам від невістки. Скаже, що це він в Ліщинівці навчився.

— Якого біса ти завчасно панікуєш? Тобі ж було сказано: не хвилюватися. А те, що внук каже таке, чого ми не знаємо, то, напевне, він у нас індиго.

— Який індик? Ти що, вже десь хильнув?

— От дурна баба! Газети треба читати, — роздратовано буркнув дідусь.

— А він, бешкетник, ще й не спить! — полагіднішав дідусь.

— Через твоє бухтіння заснеш! Правда ж, Сергійку? Розбудили тебе? — посміхалася щасливо бабуся й гладила мою скуйовджену чуприну. — Що наснилося?

— Не пам’ятаю. Я так довго спав? А де тато?

— Вже поїхав. На роботу кличуть, — сказав дідусь, якось підозріло поглядаючи у мій бік. — Сергію, а хто з вас забув завести велосипед до сараю?

— Не знаю.

— Ось вставай та поглянь, що блискавка наробила. Над нашим господарством, можна сказати, зжалилася, а в людей такого лиха наробила...

Я полегшено зітхнув: очікувані прикрощі оминули мою нещасну голову. Дідусь із бабусею розповідали, що в селі накоїла нічна негода: спалила людське сіно й скирти соломи в полі, позривала дахи з домівок, поламала дерева.

Я вдавав із себе вкрай здивованого, сьорбав смачний суп та намагався пригадати сон, який не дали додивитися дідусь з бабусею. Повільно, як крізь туман, який розвіює вітром, спливали уривки сну: Тетяна пояснювала, як працює програма. Після сніданку дідусь та бабуся лягли перепочити, а я подався до компа. Та тільки-но ввімкнув — зателефонував Олег, потім Дмитро, а за ним Оксана. Олег, ледь не плачучи, сповіщав, що від удару блискавки згоріла геть уся Глибока Криниця. Дмитро цікавився, чи не помітив я цієї ночі активності потойбічних сил. Оксана прошепотіла, що поблизу кладовища знайдено обвуглені тіла невідомих. Усім хотілося обговорити події минулої ночі. Потому ще був дзвінок Андрія. Я роздратовано сказав йому, що дуже зайнятий і перетелефоную пізніше. Тож коли Андрій зрозумів, що тривалої розмови не вийде, то попросив мене зазирнути ВКонтакті. На сайті чекало багато повідомлень.

Спочатку прочитав текст від Тетяни, датований вчорашнім вечором, коли я вже налягав на педалі в напрямку Глибокої Криниці: «Твоя мрія здійснилася. Програма працює. Увійти в неї можеш тільки ти один. Для цього необхідно в лівій руці стиснути старий цвях, вийнятий з мого хреста, а той, що ти забивав, — викинь геть. Тобі він більше не знадобиться. Можливості програми необмежені, тож остерігайся необдуманих бажань. Не всі мрії, що здійснюються, роблять нас щасливими. А тепер — прощавай».

Переглядати решту повідомлень я не став. Вийшов з інету й відкрив течку з програмою. Цвяшки були при мені. Щоб увійти до програми потрібно знати пароль, а про нього Тетяна не написала ні слова. Та тільки я взяв до рук старий цвях, як монітор кілька разів блимнув і переді мною постало справжнє диво: без жодного пароля я отримав доступ до програми.

Для початку я уважно вивчив інтерфейс. Там було багато розділів: «Люди», «Події минулого», «Події майбутнього», «Обставини реальні», «Обставини бажані», «Події бажані», «Зупинити дію», «Повернутися до реальних обставин», «Затримати розвиток подій» та інші. Все вигляділо саме так, як я собі уявляв. В розділі «Люди» було багато підрозділів, серед яких легко знайшов шкільних друзів, побачив себе з Андрієм, батьків, дідуся з бабусею, Оксану, Олега, Дмитра і ще безліч облич. Я створив файл під назвою «Ліщинівка» і відкрив його: за лічені секунди на моніторі промелькнули дні моїх канікул аж до моменту прощання з дідусем та бабусею. З усіх подій виділив групу людей під назвою «Олег, Оксана, Дмитро, Сергій» і створив для них окрему теку. Відкривши її, я довідався, що попереду хорошого мало: Дмитро з головою зариється у свої підручники. Олег з Оксаною розкажуть йому про жахи, що їм тоді довелося пережити ввечері на хуторі. Далі закохана парочка буде цілими днями кататися по всій окрузі на скутері, лежати на березі Ворскли, а вечорами сидіти у неї під двором, і одного разу справа дійде до поцілунків. Оце так love story!

Далі тут робити нічого. Усі при ділі, а я? Від того, що нарешті скінчились пригоди, стало самотньо й сумно. Ще вчора здавалось, що цьому не буде кінця-краю, а от настав ранок, я прокинувся — і вже все в минулому. А спробуй кому-небудь розповісти, так одразу ж пальцем біля скроні покрутять.

Та хай там що, а тієї миті я почував себе найщасливішим у світі, адже у мене в руках — найзаповітніша мрія мільйонів таких диваків, як я. Але у них — мрія, а в мене — реальність. Перевірю, на що здатна ця мрія. Ще раз увійшов до розділу «Обставини реальні», відкрив течку «Ліщинівка» й став переглядати детальніше залишок літніх канікул, роздумуючи, чи варто тут просиджувати останні тижні серпня. Не втримався, щоб не зазирнути в майбутнє, навмання вибрав місяць жовтень і прочитав мейл Оксани до Олега. За текстом було схоже, що вони от-от мають побити горшки. «Любов пройшла, зів’яли помідори», — так одного разу Андрій прокоментував свої стосунки з дівчиною з паралельного класу.

Стривай! А чи варто чекати ще два місяці, коли це можна зробити зараз?! Ні, я не хотів навмисне розбивати солодку парочку, але коли розлуки в майбутньому не уникнути, то чи не краще її максимально наблизити.

Перш ніж це зробити, я перейшов до розділу «Події можливі» і в ньому переглянув відеоряд про те, як би склалися наші стосунки з Оксаною, коли б цим літом до Ліщинівки не приперся Олег. Це було б чудове літо, але... Втім, втрачене легко надолужити. Тож я сюжет із «Подій можливих» переніс у течку під надписом «Події реальні». Отже, незабаром усе має обернутися на мою користь.

Від бажань голова пішла обертом. Виявилося, якщо маєш бажання, то можна навіть заново народитися і прожити життя спочатку…

Я розгубився й не знав, з чого починати. Завжди так: коли мрієш, то в уяві все складається легко й прекрасно, а якщо мрія збувається, все стає дещо інакшим. Від думок, здавалося, мозок перетворюється на плавлений сирок. Аби відволіктися, вирішив зазирнути на сторінку ВКонтакті. Однак вийти з програми я не міг, аж доки не збагнув, що в моїй руці немає цвяшка. Та й цього виявилося замало: щоб благополучно завершити роботу і зберегти усі дані, програма вимагала дати їй ім’я. Перше, що спало на думку — це «Тетяна». Я ще трохи поміркував і вирішив, що значок з такою назвою на робочому столі одразу ж привертатиме увагу. Тому нехай буде... «Вікно». Програма погодилася на запропоноване ім’я й успішно завершила роботу, а я занурився в повідомлення ВКонтакті. Від одного Андрія надійшло цілих шість повідомлень. Почав з останнього.

«Серж, доки ти рятував від погибелі сільське господарство, я став запеклим геймером, щоб не впасти в депресію через ту чортову програму, яку так і не спромігся зліпити до купи».

Андрій отак завжди пише, як балакає, — все одним реченням. Сам чорт ногу зламає, доки втямиш, що він хоче тобі сповістити. Втім, далі було краще.

«Але ці цяцьки невдовзі набридли. Ти ж мене знаєш! А нудьга така, що хоч виходь на балкон і кукурікай. Я тобі скажу, що