Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь

озирався після цього, стежачи, як пропадала вдалині його непомірно висока постать. В самому вже зовнішньому вигляді було стільки незвичайного, що кожного змусило б мимоволі приписати йому надприродне існування. Ці вольові риси, врізані так глибоко, як не буває в людини; цей гарячий, бронзовий колір обличчя; ця непомірна гущина брів, нестерпні, страшні очі, навіть широченні складки його азіатської одежі — все, здавалося, немов говорило, що перед пристрастями, які бушували в цьому тілі, були бліді всі пристрасті інших людей. Батько мій кожного разу зупинявся нерухомо, коли стрівав його, і кожного разу не міг утриматися, щоб не сказати: «Диявол, справжній диявол!» Але треба вас швидше познайомити з моїм батьком, який, між іншим, є справжнім сюжетом цієї історії.

Батько мій був чоловік цікавий в багатьох відношеннях. Це був художник, яких мало, одно з тих див, які викидає з непочатого лона свого тільки одна Русь, художник-самоук, що сам відшукав у душі своїй, без учителів і школи, правила й закони, захоплений самою тільки жадобою самовдосконалення, що йшов, з причин, може, невідомих йому самому, одною тільки вказаною в душі дорогою; одно з тих самородних див, яких сучасники часто називають образливим словом «неуки» і які не холонуть серцем від огуди і власних невдач, дістають тільки нову старанність і сили і вже далеко в душі своїй відходять від тих творів, за які дістали титло неука. Високим внутрішнім інстинктом відчув він присутність мислі в кожному предметі; збагнув сам собою справжнє значення слова «історичний живопис»; збагнув, чому звичайну голівку, звичайний портрет Рафаеля, Леонардо да Вінчі, Тиціана, Корреджіо можна назвати історичним живописом і чому величезна картина історичного змісту все-таки буде tableau de genre[100], незважаючи на всі претензії художника на історичний живопис. І внутрішнє почуття, і власне переконання звернули пензель його до християнських предметів вищого і останнього ступеня високого. У нього не було честолюбства або дражливості, такої невід’ємної від характеру багатьох художників. Це був твердий характер, чесний, прямий чоловік, навіть грубий, вкритий зверху трохи черствою корою, не без деякої гордості в душі, що говорив про людей разом і поблажливо і гостро. «Що на них зважати, — звичайно говорив він, — адже я не для них працюю. Не до вітальні понесу я свої картини, їх поставлять у церкві. Хто зрозуміє мене — подякує, не зрозуміє — все-таки помолиться Богу. Світську людину нема чого винуватити, що вона не тямить живопису; зате вона тямить у картах, знається на хорошому вині, на конях — навіщо знати більше панові? Ще, чого доброго, як спробує того та іншого, та як піде розумувати, то й життя від нього не буде! Кожному своє, кожен нехай займається своїм. Як на мене, то вже краща та людина, яка каже прямо, що вона не тямить, аніж та, що лицемірить, говорить, ніби знає те, чого не знає, і тільки поганить та псує». Він працював за невелику плату, тобто за плату, яка була потрібна йому тільки для підтримання родини та для того, щоб мати можливість працювати. Крім того, він ні в якому разі не відмовлявся допомогти іншому і подати руку допомоги бідному художникові; вірував простою благочестивою вірою предків і тому, можливо, на змальованих ним обличчях з’являвся сам собою той високий вираз, до якого не могли докопатися блискучі таланти. Нарешті, завдяки постійності його праці та несхибності накресленого собі шляху, його почали навіть поважати ті, хто називав його неуком та доморослим самоуком. Йому давали завжди замовлення для церков, і робота у нього була завжди. Одна з робіт захопила його дуже. Не пам’ятаю вже, в чому саме полягав сюжет її, знаю тільки те, що на картині треба було змалювати духа тьми. Довго думав він над тим, який дати йому образ; йому хотілося виявити в обличчі його все тяжке, що гнітить людину. При таких міркуваннях інколи проносився в голові його образ таємничого лихваря, і він думав мимоволі: «От би з кого мені слід було змалювати диявола». Уявіть же самі його здивування, коли одного разу, працюючи в своїй майстерні, почув він стукіт у двері, і слідом за тим прямо увійшов до нього жахливий лихвар. Він не міг не відчути якогось внутрішнього тремтіння, що пробігло мимоволі по його тілу.

— Ти художник? — сказав він без найменших церемоній моєму батькові.

— Художник, — сказав батько розгублено, чекаючи, що буде далі.

— Гаразд. Змалюй з мене портрет. Я, може, скоро помру, дітей у мене нема; та я не хочу померти зовсім, я хочу жити. Чи можеш ти змалювати такий портрет, щоб був зовсім як живий?

Батько мій подумав: «Чого кращого? він сам проситься в дияволи до мене на картину». Дав слово. Вони домовилися про час і ціну, і другого ж дня, взявши палітру й пензлі, батько мій уже був у нього. Високий паркан, залізні двері й засуви, дугасті вікна, скрині, вкриті дивними килимами, і, нарешті, сам незвичайний хазяїн, що сів нерухомо перед ним, все це справило на нього дивне враження. Вікна, як навмисне, були заставлені й завалені знизу так, що давали світло тільки згори. «Чорт забери, як тепер добре освітлене його обличчя!» — сказав він сам собі і взявся жадібно малювати, немов побоюючись, щоб як-небудь не пропало щасливе освітлення. «Яка сила! — повторив він сам собі. — Коли я хоч наполовину змалюю його так, як він є тепер, він уб’є всіх моїх святих і ангелів: вони збліднуть перед ним. Яка диявольська сила! він у мене просто вискочить з полотна, коли тільки хоч трохи буду вірний натурі. Які незвичайні риси!» — повторяв він безнастанно, збільшуючи завзяття, і вже бачив, як почали переходити на полотно деякі риси. Та що більше він наближався до них, то більше відчував якесь тяжке, тривожне почуття, незрозуміле собі самому. Однак, не вважаючи на те, він вирішив наслідувати з буквальною точністю кожну непомітну рису й вираз. Найперше зайнявся він виписуванням очей. В цих очах стільки було сили, що, здавалось, не можна б і помислити передати їх точно, як були в натурі. Проте за всяку ціну він вирішив дошукатися в них останньої найдрібнішої риси й відтінку, збагнути їхню таємницю… Та як тільки почав він входити й заглиблюватися в них пензлем, у душі його відродилася така дивна огида, така незрозуміла тяжкість, що він мусив на якийсь час кинути пензель і потім братися знову. Нарешті, вже не міг він більше терпіти, він почував,