Кіяш Монсеф - У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф

тишу, яка, здавалося була створена для того, щоб її порушити. Я кивнула на знак згоди, і вона задоволено усміхнулася. — Народився в місті Решт, що в Ірані, за кілька років до революції. Наймолодший із чотирьох дітей. Батько був інженером-конструктором. Матір виховувала дітей. Один із братів учитель, інший — архітектор. Сестра — бібліотекарка. Вдалося ухилитися від служби в армії завдяки високопоставленому дядькові, а натомість він прилетів до Америки за студентською візою, щоби вивчати медицину. А потім, шість місяців опісля, перевівся на ветеринарію. — Вона замовкла й поглянула на мене. — Родина була в захваті, я впевнена.

Більшу частину свого життя я знала сім’ю батька як піксельних людей, які махали мені у скайпі декілька разів на рік. Уперше я зустрілася з кимось із них особисто вже після смерті батька. Прилетів один із його братів — Хамід, учитель. Він був дуже схожий на мого батька, але трохи нижчий, і з більшою теплотою в очах. Він жив у мотелі аеропорту чотири дні. Він був добрим до мене, але також постійно хвилювався через англійську мову, через зміну часових поясів, через скорботу. Все здавалося трохи складнішим, коли він був поруч. На час його від’їзду, я гадаю, ми обидвоє були у значно більшому сум’ятті, ніж до того.

— Я ніколи не розмовляла з ними по-справжньому, — сказала я.

Ерза усміхнулася. Це була чарівна усмішка, яка на секунду приглушила холодний, порожній вогонь її очей. Але було в ній також щось насмішкувате. Це була та усмішка, у відповідь на яку так і хотілося їй сказати, щоб вона не усміхалася. Та сама, яка ніби випробовувала твій терпець.

Я мало що знала про сім’ю свого батька. Знала, що він слав їм гроші. У мене було відчуття, що цього їм було недостатньо. Це не були гроші на лікування. Дзвінки по скайпу завжди ставали серйозними після того, як я виходила з кімнати. Мій батько говорив похмурим, роздратованим тоном, його перська звучала грубо і злісно. Здавалося, він завжди намагався виправдатися перед ними. Він завжди мав знервований вигляд. Гадаю, вони хотіли від нього чогось, чого він не міг їм дати. Гадаю, він ображався на них.

Ерза знову засунула руки в кишені, й усмішка сповзла з її обличчя. Її знову охопив голод.

— У будь-якому разі, — почала вона, — я впевнена, що ми можемо викреслити їх зі списку підозрюваних.

— Вам платять за ці блискучі висновки?

Ерза обдарувала мене сталевим поглядом, який за мить пом’якшився й перетворився на легкий сміх. Потім вона повернулася і продовжила говорити, так ніби я не сказала ні слова:

— Одружився у ветеринарному училищі. Софі. Ветеринарна асистентка. Трудоголік. Винахідлива. За всіма ознаками, вони були дуже закохані. Два роки потому з’явилася дитина. Дочка, звісно. Щаслива сім’я, я припускаю.

Вона мигцем глянула на мене. Я їй нічого не відповіла, і вона знизала плечима.

— Яким чином ця інформація допоможе розслідувати вбивство?

— Це передісторія, — відповіла Ерза.

Я могла відчути її погляд на собі, але я все ще дивилася вперед.

— Джамшид — тепер його звуть «Джим», — продовжувала вона, — пропрацював кілька років як ветеринар, а потім відкрив власну клініку. Дочці на той час виповнилося три чи чотири роки. Софі виручає — відповідає на дзвінки, веде бухгалтерію й тому подібне. Це великий ризик. Вони вже по вуха в боргах. Іпотека, позики на навчання. А тепер він уліз у ще більші. Бізнес не процвітає. Але… все ще щаслива сім’я. — Вона зробила паузу, фактично таку паузу, в якій звучала повага. — А потім, три роки потому. Остеосаркома. Невиліковна. Стрімке погіршення. Мої співчуття. Це, мабуть, було дуже важко.

Я бачила співчуття в її очах, я могла відчути його. Але в них було і щось більш розважливе й гостре. Вона спостерігала за мною, вивчала мене. Можливо, це була нездорова зацікавленість. Багато людей ставали хворобливо допитливими, коли дізнавалися, що твоя матір померла. Це так, ніби одна річ змінює все в тобі, бо все, що б ти не зробила чи сказала, відтоді набуває нових значень. Іноді мені здавалося, що люди розмовляють зі мною якимось кодами чи шифрами, намагаючись дізнатися якусь таємничу емоційну мудрість, яку, на їхню думку, я мала б отримати. Я впевнена, що існує спосіб бути люб’язною в такі моменти.

Але люб’язність ніколи не була моєю сильною стороною.

Я не люблю говорити про ці місяці. І мені байдуже, хто зі мною заводить цю тему. Ви не можете розпитувати мене про мою матір без відчуття, ніби ви встромили в мене голку й намагаєтеся випомпати всю кров із моїх вен за допомогою закупореного шприца.

— Гадаю, її ми також можемо викреслити зі списку, — сказала я.

Якщо я збентежила її, то Ерза не давала в знаки. Вона дивилася на мене ще мить. На її обличчі з’явився задумливий вираз, і впродовж тривалого часу вона не промовила ні слова.

Я також мовчала. Було відчуття, що я вже й так наговорила зайвого.

Ерза не згадувала мого батька ще деякий час. Вона йшла швидкою, сердитою ходою, але вираз її обличчя був спокійний і терплячий. Через кілька хвилин вона заговорила.

— Ти зла, — сказала вона, і це не було запитанням. — Це нормально бути злою. Ти маєш право на злість.

Я очікувала якоїсь нікчемної поради, яку зазвичай дають після подібних зауважень, щоби дати мені привід знена­видіти її.

Ніхто не хоче, щоби ви злились. Печалитись можна. Але ніхто не хоче бачити твою лють. Лють огидна й моторошна. Вона перетворює тебе в іншу людину, у щось важко передбачуване. Більшість людей намагається притлумити твою злість. Але Ерза залишила ці слова висіти там холодним вузлом правди, який неможливо розплутати легковажними вітальними листівками. Мені це навіть сподобалося.

— Куди ми йдемо? — запитала я.

— Я люблю прогулянки, — сказала Ерза. — Вони допомагають мені думати. Ми можемо зупинитися будь-якої миті. — Те, як вона це промовила, звучало ніби пропозиція примирення.

У бараках кипіло життя. Одна сім’я привернула мою увагу: маленький хлопчик і дівчинка, матір і батько, що грали у футбол на зеленій траві біля одного з будинків. Коли ми проходили повз, я спостерігала за грою дітей і гадала: «Чи вони знають, що у них під землею?» Чи вони знають про мантикору, що стежить за своїм ящиком темряви на поранених лапах? Чи вони знають про карбункула та інших?

Ерза слідкувала за моїм поглядом і розсміялася.

— «Звіринець» — дивакувата компанія, — сказала вона. — Люди, що приїздять сюди працювати, зазвичай не покидають цього місця. У Гораціо не було жодного звільнення. Більшість із цих людей, ймовірно, працюють тут уже давно. Вони знають. Навіть якщо їх ніколи не бачили. — Вона кивнула