Тосікадзу Кавагуті - Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті

Сповнена емоціями, Гіраї більше не могла дивитися на сестру й опустила голову.

— Ось, тримайте… — Кеї саме вчасно принесла каву.

Гіраї швидко підняла на неї очі.

— Дякую, — сказала Кумі та ввічливо кивнула.

— Будь ласка… — відповіла Кеї, ставлячи каву на стіл. Вона теж легенько кивнула й повернулася за барну стійку.

Розмова обірвалася. Гіраї не могла видобути із себе жодного слова. Відколи Кумі прийшла до кафе, вона прагнула міцно її обійняти й крикнути: «Не помирай!» Тож тепер витрачала всі сили, щоб стриматись і не зробити цього.

Коли пауза аж надто затягнулася, Кумі занепокоїлася. Вона ніяково совалася на стільці. Згинаючи руками записника, якого тримала на колінах, раз по раз зиркала на настінного годинника. Кумі нічого не сказала, однак з її поведінки Гіраї здогадалася про думки сестри.

Кумі добирала слова. Опустивши голову, подумки повторювала те, що хотіла сказати. Саме прохання, звісно ж, було простим: «Будь ласка, повертайся додому». Та озвучити його було ох як непросто.

Їй було так важко це сказати, адже щоразу, коли впродовж останніх років вона торкалася цієї теми, Гіраї категорично відмовлялася. Що більше вона відмахувалася й відмовлялася, то більш відчуженою ставала. Кумі ніколи не опускала рук, байдуже, скільки разів Гіраї відмовила їй, але так і не звикла до сестриного «ні». Щоразу це слово завдавало їй болю й дуже засмучувало. Коли Гіраї збагнула, як важко було Кумі постійно переживати такі почуття, напруга в її грудях, здавалося, дійшла межі й от-от мала розірвати її. Стільки років Кумі доводилося тримати в собі ці почуття. Тієї миті Кумі саме розмірковувала, що Гіраї вкотре відмовиться, тому й не дивно, що розгубилася. Вона щоразу вперто збирала докупи свою хоробрість. Але ніколи не здавалася, ніколи.

Кумі підняла голову й упевнено подивилася в очі сестри. Гіраї не відвела погляду. Вона теж дивилася на Кумі. Та рвучко втягнула повітря й уже готова була щось сказати.

— Гаразд, я не проти повернутися додому, — відповіла Гіраї.

Це не можна було вважати відповіддю, бо Кумі ще не встигла нічого сказати. Але Гіраї добре знала, що вона збиралася сказати, тому відповіла на її незмінне: «Я хочу, щоб ти повернулася додому!»

Обличчя Кумі набуло спантеличеного виразу, ніби вона не зрозуміла, що тільки-но сказала Гіраї.

— Що? — запитала вона.

— Гаразд… я не проти повернутися додому, до готелю «Такакура», — обережно й повільно повторила Гіраї.

Обличчя Кумі досі виражало недовіру.

— Справді?

— Але ти й сама знаєш, що від мене небагато користі, — винувато додала Гіраї.

— Не страшно… Нема проблем! Навчишся всього в процесі. Тато з мамою так утішаться, навіть не сумніваюся!

— Справді?

— Ну звісно!

Кумі низько схилила голову. Її обличчя враз почервоніло, і вона заплакала.

— Що таке?

Цього разу настала черга Гіраї тривожитися. Вона знала причину сестриних сліз. Якщо Гіраї повернеться й візьме на себе готель, Кумі дістане свою свободу. Через стільки років її наполегливі спроби переконати Гіраї нарешті завершаться успіхом. Тому й не дивно, що вона така щаслива. Але Гіраї й гадки не мала, що ця звістка змусить її сестру плакати.

— Я завжди про це мріяла… — пробурмотіла Кумі, опустивши голову. Її сльози крапали на стіл.

Серце Гіраї шалено стукотіло. То Кумі справді мала власні мрії. Вона теж хотіла щось зробити. Егоїзм Гіраї не дав їй змоги втілити ці мрії в життя — мрії, які вартували її сліз.

Гіраї подумала, що не завадило б дізнатися про заповітну мрію Кумі. Про те, чому вона завадила здійснитися.

— Про що ти мріяла? — запитала вона.

Кумі підняла на неї свої почервонілі заплакані очі й глибоко вдихнула.

— Щоб ми разом керували готелем… Ми з тобою, — відповіла вона. На її обличчі розквітла широка усмішка.

Ще ніколи Гіраї не бачила, щоб Кумі так радісно й щасливо посміхалася. Вона пригадала те, що сказала Кеї три дні тому.

«Вона ображається на мене».

«Вона не хотіла, щоб він переходив до неї».

«Я постійно кажу їй, що не хочу повертатися додому. А вона знов і знов намагається переконати мене… Наполеглива — це ще мало сказано».

«Я не хочу бачити його…»

«Це написано в неї на обличчі. Через те, що я зробила, їй тепер доведеться стати управителькою готелю, яким вона не хоче займатися. Вона хоче, щоб я повернулася додому, і тоді вона дістане свободу».

«Мені здається, ніби вона тисне на мене».

«Викинь його!»

«Уявляю, що там… Мені справді важко самій… Будь ласка, повернись додому… Не страшно, навчишся всього в процесі… І таке інше».

Усе це сказала вона, Гіраї. Але помилилася. Кумі зовсім на неї не ображалася. Припущення, що сестра не хотіла успадковувати готель, теж виявилося хибним. Кумі не полишала спроб переконати Гіраї повернутися лише тому, що це була її мрія. А зовсім не через бажання дістати свободу чи тому, що в чомусь звинувачувала сестру.

Кумі вже давно мріяла керувати готелем разом з Гіраї. Та мрія не змінилася, як і сама її сестричка, яка сиділа перед нею зі сльозами радості на щоках. Її маленька Кумі, яка всім серцем любила свою старшу сеструню, знов і знов приїздила, аби переконати її повернутися додому, і ніколи не втрачала надії. Тоді як батьки відмовилися від неї, маленька сестричка вірила, що одного дня Гіраї таки повернеться. Якою милою й кумедною вона була в дитинстві. Маленькою дівчинкою, яка всюди ходила хвостиком за сестрою, вигукуючи: «Сеструню! Сеструню!» Тієї миті Гіраї відчула, як сильно любить свою сестру.

Однак маленька сестричка, яку вона так любила, загинула.

Гіраї вже ледве стримувала відчай. «Не смій помирати! Я не хочу, щоб ти помирала!»

— Ку… Кумі. — Гіраї ледь чутно вимовила її ім’я, наче воно в неї просто вирвалося. Навіть попри те, що всі її намагання були марними, вона хотіла завадити смерті сестри. Та Кумі, схоже, її не почула.

— Почекай хвильку… Маю вибігти до вбиральні… Треба поправити макіяж… — сказала Кумі, підводячись зі стільця.

— Кумі! — раптом вигукнула Гіраї.

Кумі вже встигла відійти, але покрик Гіраї спинив її.

— Гм? Що? — приголомшено запитала вона.

Гіраї не знала, що сказати. Ніякі слова не могли змінити теперішнього. Його вже було написано.

— Ем-м… Нічого… Вибач.

Але це не було «нічого». «Не йди! Не помирай! Вибач! Будь ласка, пробач мені! Якби ти не приїхала зустрітися зі мною, ти досі була б жива!»

Вона хотіла сказати стільки всього, хотіла вибачитися за те, що так егоїстично пішла з дому, очікуючи, що Кумі самотужки дбатиме про їхніх батьків та успадкує готель. Вона не лише ніколи не замислювалася, як важко було її сім’ї, а й навіть не намагалася з’ясувати справжні почуття сестри, які спонукали Кумі викроювати час