Ангеліна Кріхелі - Шість невдалих побачень, Ангеліна Кріхелі

— Ну так, ти ж теж курка, — фиркнув Мирон. — Мені потрібен чортів сейф, — нахиляючись через стіл, зло прошипів.

«Але в мене його немає», — не менш сердито сказала Анфіса.

— Тепер я знаю це, — Мирон стомлено відкинувся на спинку диванчика.

При цьому він ледь не впав, але знову не втратив обличчя.

— Але я сподівався відбутися малою кров'ю. Якби сейф був у тебе вдома, хлопці б його розкрили й принесли мені вміст тихо і без скандалів.

— Ти ще більший негідник, ніж я думала... — приголомшено похитала головою. — Тільки ти міг додуматися підіслати до мене своїх бандитів! Чому не можна було прямо зі мною поговорити відразу?

— А ти що, вела нормальний діалог? — знову спалахнув він. — Усе норовила вкусити, через губу розмовляла!

— Після того, що ти влаштував із розлученням? Тебе це ще й дивує?

— Ти мене взагалі більше не дивуєш! — презирливо скривився Мирон. — І не цікавиш. Але ти ж сама повелася. Була б розумною, не пішла б на цю авантюру. Віддай мені вміст сейфа. Там дуже серйозні гроші. Вони потрібні мені. Я маю на них право! Віддай, і я зникну. А пікнеш що, я ці скріни розішлю з таким текстом, що роботу й основну втратиш.

— Ось тут стоп, молодий чоловіче! — сухо зупинив його потік погроз Вадим. — Ви переходите всі розумні межі.

— Тебе забув запитати!

— Мироне, — тихо покликала Анфіса, перед думкою якої нарешті сплив необхідний спогад. — Це не сейф. Ти ж не пам'ятаєш у нас удома ніякого сейфа після весілля...

Мирон зосереджено насупився, намагаючись пригадати час, який не надто його цікавив. Тоді ніякий сейф значення не мав, гроші лилися до нього рікою. А ось тепер був би не просто доречним, а життєво необхідним.

— Але він сказав... — спробував теж відновити в пам'яті чітку фразу.

Чи вимовляв батько саме слово «сейф»?

— Він сказав: «Новому осередку суспільства належить свій осередок для зберігання», Мирон. Комірка, а не сейф.

— Тобто, банк? — недовірливо перепитав.

Анфіса задумливо кивнула, намагаючись пригадати назву банку, написану на аркуші папірця, який свекор ткнув їй в обличчя і велів запам'ятати, а потім просто спалив у неї на очах, піднісши до папірця запальничку.

На щастя, у неї добре розвинена зорова пам'ять. Особливо, коли справа стосувалася цифр. І тим паче цифр так добре їй знайомих.

— Так, і я пам'ятаю код доступу. Але назву банку, на жаль, ні... Я можу написати тобі цей код. Мені нічого не потрібно від вашої сім'ї, — квапливо проговорила, сподіваючись якнайшвидше й назавжди позбутися Мирона.

— Та прям! Свята простота! — хмикнув колишній чоловік. — Комірку оформлено на тебе! Батько казав, що доступ тільки в тебе. Я думав, уся справа в коді до сейфа. Але до комірки в банку без тебе я не потраплю, — майже проричав, обурюючись на своє безсилля. — Але я знаю, який банк. Батько міг відкрити скриньку тільки там. Поїхали! — скомандував, різко піднімаючись із місця.

Вадим запитально подивився на Анфісу. Він міг би просто поїхати з ними, але мав переконатися, що їй це необхідно.

Жінка винувато посміхнулася, відводячи погляд, і рішуче піднялася зі свого місця.

Найбільше на світі їй хотілося, щоб Вадим був поруч із нею в цей момент, але вона не має права втягувати його у свій незакритий гештальт.

— Поїхали, — стиснувши губи, погодилася, швидким кроком прямуючи до дверей, щоб ніхто не встиг розгледіти її сльози.