Еміліос Солому - Щоденник однієї зради, Еміліос Солому

я й сам каліка якийсь. Та в мені пружинить пульс життя, у руках міць! Я міг би гребти і день, і ніч. Хай заливає хвиля, хай сонце пече. Ніхто з них так далеко не запливав, як я минулої подорожі. Це всі знають.

Як тут висидіти, наче ти в чомусь завинив? Ще й ця... самі нарікання, охання, страхи. Вона бачить якісь тіні, скрізь перед нею постає Велика Богиня. Я просто збожеволію...

Торік з у період мореплавства все було інакше. Подорожували, доки дозволяла погода. Під час відправлення до берега вийшли всі острів’яни. Бажали нам щасливої дороги й співали. І вона прийшла, співала. Щось у ній змінилося.

Вони вирушають через кілька днів. Знайду собі якусь причину, щоб не йти на берег і не проводжати їх. До світанку сяду в довбанку й попливу рибалити. Верне від цих прощань.

Добре було тоді... Ми лягали горілиць під зоряним небом посеред відкритого моря чи на невідомих берегах. Іноді гребли, стежачи за великою зорею на півночі. Кожного дня світ змінювався. Стільки людей, стільки островів. Біля Аморгоса здійнявся шторм, вітер скаженів, хвилі накидалися на корабель, ми вже попрощалися з життям і приготувалися зникнути в чорній безодні, але витримали, не здалися й дісталися берега. З Мілоса привозили обсидіан, а з Кітноса — мідь. На Паросі, Наксосі та Сиросі я загубився в гамірних, як вулик, містах. Згадував про наше поселення й думав, яке ж воно затишне та невеличке. Стояв і просто дивився на натовп, який проходив переді мною, тягнучи глечики, городину, рибу, кошики. Стільки люду набилося в одне місце. Я намагався заговорити з ними. Запитував і дізнавався. Багато чули вперше про наш острівець. Я слухав про їхнє життя й у голові не вкладалося все почуте. Мені розповідали, що ген за островами, якщо довго-довго плисти, море закінчується. Я не міг збагнути, як це — море закінчується? Воно ж нескінчене, як небо! Але вони сміялися з мене й казали, ні, закінчується, а потім починається нескінченна земля. Люди, які на ній живуть, не схожі на нас. Багато з них ніколи не бачили моря, а більшість його боїться.

Ми вирушили туди, а потім тринадцять днів поверталися звідтіля на своєму довгому кораблі, ущент заповненому всякою всячиною. А тоді рушили в інший бік, і знову там зустріли дивовижі й нові місця. І знову повернулися, і так було до того часу, поки зіпсувалася погода. За одну подорож я довідався стільки, скільки за все попереднє життя.

Але тепер... Як висидіти в цьому проклятому місці разом з каліками та немічними? Ще й ця... щодня стає більш дивною, все скаржиться й боїться. Вважає, що я весь день сидітиму поруч як на прив’язі. От візьму свою довбанку й попливу...

35

Знову мене вивертає. Знову до горла підступає блювота, мамо. Нема чим дихати. Як це витерпіти? Відчуваю, як воно ворушиться під серцем, смикається.

Хоч би він мене підтримав, не був таким грубим, не віддалявся. Він лякає мене, я боюся. Кілька разів помітила, як він дивиться з-під лоба на мене так, наче я для нього — найбільш ненависне створіння. У чому моя провина? Я ж просто хотіла, щоб він був лагіднішим, поступливішим у цей час, коли я вся змінююсь. Мені ж багато не треба!

Я знаю, як йому кортіло податися в подорож. Але мені лячно. Він потрібен мені; у мене ж більше нікого немає. Треба лишатися зі мною, поки не народиться дитина. До того часу я присвячена Великій Богині. Для неї вагітність священна; це ж так, мамо? Це таємниця, яка з’єднує в одне ціле світ, у якому вона панує.

Певно, мамо, у чомусь є й моя провина? Я стала такою дратівливою. Але нічого не можу поробити, це вище моїх сил, не знаю, що зі мною коїться. Усе падає з рук, не вистачає витримки та сил. Іноді просто закриваю долонями обличчя й плачу без будь-якої причини.

Як же потрібні зараз його увага та лагідне ставлення. Я хотіла б з ним поговорити про те, що мене мучить. Але бачу його насупленого, зануреного у власні невеселі думки й не наважуюся підступитися. Уже й забула, коли він торкався мене... Майже не говоримо. Кілька слів, та й по всьому, і ті — через силу та крізь зуби. Мені так самотньо...

Останнім часом мені дуже погано, мамо. Бачу довкола лише темряву. Сахаюся від власної тіні. Єдиною моєю відрадою лишаєшся ти! Лише на твоїй могилі мене охоплює спокій. Згадую тебе й спокій входить у мою душу. Розповідаю тобі, що чекаю дитину й відчуваю, що ти мене чуєш і радієш. Тоді до мене повертаються сили і я з хащ вертаюся додому.

Завтра знову туди прийду посидіти на твоїй могилі. Проходитиму й на жертовник Великої Богині. Принесу їй знову дикі квіти. Молитимуся про її заступництво, і його щоб вона берегла, коли він спустить довбанку на води моря; хай не звертає увагу на те, що коли той гнівається, може образити її грубим словом.

Чому все так складно? Як пережити наступні місяці? Добре, що хоч відчуваю дитя під серцем. І коли воно прийде у світ, я забуду геть усе.