Хорхе Луїс Борхес - Сім вечорів

його творчості (що вбирає чудові поезії і чарівний «Портрет художника замолоду»). Іншою і, можливо, як кажуть зараз, спасенною половиною є та обставина, що він ужив майже нескінченну англійську мову. Цієї мови, яка, за статистикою, переважає всі інші й надає письменникові безліч можливостей (особливо це стосується дуже конкретних дієслів), йому було замало. Ірландець Джойс пригадав, що Дублін заснували данські вікінги. Він вивчив норвезьку мову й написав норвезькою листа Ібсену, потім опанував грецьку, латину… Він пізнав усі мови й писав мовою, яку сам вигадав, мовою малозрозумілою, яка, однак, відзначається дивною мелодійністю. Джойс привніс в англійську мову нову мелодику. І мужньо (й удавано) зазнався: «гадаю, з усього, що трапилося зі мною, найменш важливою подією було втрата зору». Він залишив частину своєї великої спадщини, створену в пітьмі: шліфуючи фрази в пам’яті, іноді впродовж цілого дня опрацьовуючи якесь речення, а потім записуючи й виправляючи. І все це під час сліпоти чи то періодів сліпоти. Так само імпотенція Буало, Свіфта, Канта, Раскіна{171} та Джорджа Мура{172} була сумним знаряддям для якісного написання їхніх творів; те саме можна стверджувати про збоченство, завдяки якому сьогодні всі знають імена тих, кому воно прислужилося. Демокрит{173} з Абдери вирвав собі в саду очі, щоб вид зовнішньої реальності не відволікав його; Ориген{174} кастрував себе.

Я навів достатньо прикладів; деякі такі знамениті, що мені соромно говорити про власний випадок, але люди завжди сподіваються почути зізнання, і я не бачу підстав відмовити їм у моєму. Хоча, звичайно, здається безглуздим ставити моє ім’я поряд із тими, які я мав нагоду тут згадати.

Я вже сказав, що сліпота — це спосіб життя, спосіб не суцільно нещасливий. Пригадаймо рядки найбільшого серед іспанських поетів, Луїса де Леона{175}:

Я хочу жити один,

вдячний небу за долю щасливу

самотніх моїх годин

без любові, без гніву,

без надії, страху, пориву[76].

Едгар Аллан По знав цю строфу напам’ять.

Жити без гніву мені легко, бо я ніколи не гнівився. Але жити без любові, гадаю, не може — на щастя, не може жоден з нас. А от щодо принципу «я хочу жити один, // вдячний небу за долю щасливу»: якщо погодитися з тим, що щаслива доля, яку дає нам небо, може бути чимось затьмарена, то в такому разі хто живе найбільш самотньо? Хто може краще дослідити себе? Краще себе пізнати? За Сократом, хто може пізнати себе краще, ніж сліпий?

Письменник жива людина, завдання поета не підпорядковане певному розкладу. Ніхто не є поетом від восьмої до дванадцятої і від другої до шостої. Поет є поетом завжди, поезія постійно атакує його. Так само, мабуть, художник відчуває, як його переслідують барви та форми. Або музикант відчуває, що дивний світ звуків — найбільш дивний серед усіх мистецтв — завжди шукає його, що мелодії й дисонанси шукають його. Для завдань митця сліпота не є цілковитим нещастям: вона може бути знаряддям. Одну зі своїх найкращих од Луїс де Леон присвятив Франсіско Саліносу, сліпому музикантові.

Письменник чи то кожен з нас мусить думати, що все, що з ним відбувається, є знаряддям; геть усе було дано йому з певною метою, і особливо сильно це повинен відчувати митець. Усе, що з ним відбувається, навіть приниження, образи, злигодні — геть усе було дано йому як глина, як матеріал для його мистецтва; він мусить ним скористатися. Тому в одному вірші я говорив про давню поживу героїв: приниження, нещастя, розбрат. Вони були дані нам на переробку, аби з жалюгідних обставин нашого життя ми робили речі вічні чи такі, що можуть стати вічними.

Якщо сліпий думає так, він врятований. Сліпота — це дарунок. Я вже втомив вас дарунками, які вона дала мені: дала англосаксонську мову, частково скандинавські, знання середньовічної літератури, якої я не знав би, дала можливість написати різні книжки — добрі чи погані, але такі, що виправдовують той момент, коли були написані. До того ж сліпий відчуває ніжність оточуючих. Люди завжди прихильні до сліпих.

Я хочу завершити цю лекцію одним рядком Гете. Моя німецька недосконала, але, сподіваюся, мені вдасться, не надто помиляючись, відтворити ці слова: Alles Nahe werde fern («усе близьке віддаляється»). Гете написав це, маючи на думці вечірні сутінки. Усе близьке віддаляється, це правда. Коли вечоріє, найближчі предмети віддаляються від наших очей так само, як видимий світ віддалився від моїх, мабуть, остаточно.

Гете міг мати на думці не лише сутінки, а й життя. Усі речі кидають нас. Старість, є, либонь, вищим ступенем самотності, хіба що вищим ступенем самотності є смерть. «Усе близьке віддаляється» стосується також повільного процесу сліпоти, про яку я волів цього вечора говорити і показати, що це не суцільне нещастя. Що вона повинна бути ще одним знаряддям серед численних дивних знарядь, які надають нам доля чи випадок.

Коментар

[Статті коментаря віднесено до відповідних місць у тексті. — Прим. верстальника.]

Інформація видавця

Obra editada en el marco del Programa «Sur» de Apoyo a las Traducciones del Ministerio de Relaciones Exteriores у Culto de la Repüblica Argentina

Programa Sur

Це видання здійснено в рамках Програми підтримки перекладів «Sur» Міністерства закордонних справ та культу Аргентинської Республіки