Хорхе Луїс Борхес - Сім вечорів

аби ми думали про нього так, як Платон думав про поезію: «ця річ легка, крилата і священна». Отже, ця річ легка, крилата і священна, себто сам Оскар Вайлд зазначив, що античність зображала Гомера як сліпого поета і робила це навмисно.

Нам невідомо, чи існував Гомер. Того факту, що за нього сперечаються сім міст, досить, щоб узяти під сумнів його існування. Можливо, не було одного Гомера, а було чимало греків, прихованих від нас під іменем Гомера. Легенди одностайно являють нам сліпого поета; однак поезія Гомера зрима, часто напрочуд зрима; як зримою — звичайно, меншою мірою — була поезія Оскара Вайлда.

Вайлд розумів, що його поезія надто зрима, й захотів позбутися цієї вади: він прагнув писати вірші, які б також милували слух, скажімо, як вірші Теннісона{166} або Верлена, яких він обожнював. Вайлд сказав собі: «Греки твердили, нібито Гомер був сліпий, аби підкреслити, що поезія не повинна бути зримою, її обов’язок бути чутою». Звідси Верленове «de la musique avant toute chose»[72], звідси сучасний символізм Вайлда.

Ми можемо думати, що Гомера не існувало, але грекам заманулося вигадати його, сліпого, щоб довести, що поезія — це передусім музика, передусім ліра, і що зриме у поета може бути або не бути присутнім. Мені відомі як видатні зримі поети, так і видатні поети, які не є зримими: поети інтелектуальні, ментальні, чиї імена було б зайвим згадувати.

Перейдімо до випадку Мілтона. Сліпота Мілтона була добровільною. Він од самого початку знав, що стане видатним поетом. Таке траплялося з іншими поетами. Колрідж і де Квінсі, перш ніж написати бодай один рядок, знали, що їхня доля — література; і я також, якщо доречно згадувати тут себе. Я завжди відчував, що моя доля — передусім література, тобто, що зі мною трапиться чимало лихого й трохи доброго. Однак я завжди знав, що все це в перспективі обернеться на слова, а надто все лихе, оскільки радість не потребує перемін: щастя є своєю власного метою.

Повернімося до Мілтона. Він втратив зір, пишучи брошури на підтримку страти короля парламентом. Мілтон оповідає, що втратив зір добровільно, боронячи свободу; він говорить про цю благородну мету і не нарікає на сліпоту: він вважає, що самохітно офірував зір, і пригадує своє найперше бажання: бути поетом. У Кембриджському університеті знайшли рукопис, в якому юний Мілтон окреслив чимало тем до написання великої поеми.

«Я хочу залишити у спадок прийдешнім поколінням дещо таке, чого вони не повинні з легкістю упустити», — проголосив він. Він уже занотував десять чи п’ятнадцять тем і з-поміж них одну, яку відтворив, не здогадуючись, що написав пророцтво. Це тема Самсона. Тоді він не знав, що своєю долею певним чином повторить долю Самсона, і що Самсон, який покликався на Господа у Старому Заповіті[73], якнайточніше визначив його долю. Втративши зір, він узявся за написання двох історичних праць — «Історія Московії» та «Історія Англії», які залишилися незавершеними. А потім — за велику поему «Втрачений Рай». Він шукав тему, яка б зацікавила всіх людей, і не лише англійців. Цією темою став Адам, наш спільний предок.

Значну частину часу Мілтон проводив на самоті, писав вірші, і його пам’ять міцнішала. Він запам’ятовував по сорок-п’ятдесят одинадцятискладових рядків, а потім диктував їх людям, які приходили його провідати. Так він створив поему. Він згадав долю Самсона й міркував про неї, таку подібну до його власної, бо Кромвель уже помер, і почалася доба Реставрації. Мілтона переслідували, його могли засудити до страти, адже він виправдовував страту короля. Однак Карл II, син страченого Карла І, узяв перо й мовив з певним благородством: «Щось заважає моїй правиці підписати смертний вирок». Мілтон був урятований, і разом з ним чимало інших людей.

Тоді він написав «Samson Agonistes»[74]. Він хотів створити грецьку трагедію. Дія відбувається впродовж одного дня — останнього дня Самсона, і Мілтон замислився над схожістю їхніх доль, бо він, як і Самсон, був людиною сильною, але зрештою переможеною. Він був сліпий. І написав рядок, що, як зазначив Ландор{167}, завжди акцентується невірно, а насправді має бути таким: Eyeless in Gaza, at the mill, with the slaves: «Сліпий», у Газі (Газа — філістимлянське, вороже місто), біля млина, з рабами». Це так, наче нещастя громадяться над Самсоном.

У Мілтона є сонет, в якому він говорить про свою сліпоту. Один його рядок вочевидь написаний сліпим. Змальовуючи світ, поет мовить: In this dark world and wide: «У цьому темному, незміряному світі» — а це і є світ сліпих, бо самотні вони рухаються з простягнутими — в пошуках опертя — руками. Ось приклад (набагато важливіший за мій) людини, яка вивищується над сліпотою і робить свою справу: «Втрачений Рай», «Повернутий Рай», «Самсон-борець», найкращі його сонети, «Історія Англії» від витоків до норманського завоювання. Усе це створює сліпий, змушений диктувати випадковим людям.

Бостонському аристократу Прескотту{168} допомагала його дружина. Через нещасний випадок, який стався, ще коли він був студентом, Прескотт втратив одне око і майже осліп на друге. Він вирішив присвятити життя літературі. Вивчив, дослідив літератури Англії, Франції, Італії, Іспанії. Познайомився зі світом королівської Іспанії, що відповідав його рішучому неприйняттю республіканських часів. З ерудита зробився письменником і дружині, яка йому читала, надиктував історії завоювання Мексики та Перу, владарювання католицьких королів[75] і Філіпа II. То була вдала, майже бездоганна праця, що тривала понад двадцять років.

Є два ближчі до нас приклади. Один я вже назвав, це Ґруссак. Незаслужено забутий Ґруссак. Зараз його розглядають як француза, зайду в цій країні. Кажуть, нібито його історичні твори вичерпали себе, нібито тепер існує краща документація. При цьому забувають, що Ґруссак, як кожний письменник, писав два твори: один — це уподобана ним тема, другий — спосіб, у який він її розкрив. Крім того, що залишив нам свої історичні й критичні праці, Ґруссак оновив іспанську прозу. Альфонсо Реєс{169}, найкращий іспаномовний прозаїк усіх часів, сказав мені: «Ґруссак навчив мене, як треба писати іспанською». Ґруссак вивищився над сліпотою і залишив одні з найкращих сторінок прози, написаної в нашій країні. Мені завжди приємно згадувати його.

Згадаймо інший, відоміший за Ґруссака приклад. У випадку Джеймса Джойса{170} ми також маємо два твори. Два розлогі й — чому б не означити їх так — нелегкі для читання романи «Улісс» і «Поминки за Фіннеганом». Однак це тільки половина