Ксенія Стрілець - Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець

Автоматичні ворота відчиняються перед автівкою наче книга і ми неспішно в’їжджаємо на територію маєтку Кости, а сам господар виходить нам на зустріч. Усміхнений італієць у білосніжних штанях вільного крою та сорочці з короткими рукавами, зовсім не схожий на того власника заводу у дорогому костюмі, якого я бачила раніше. Його вільні рухи та неспішна хода прям волають, що він володар становища, бо він на своїй території.

– Бонжорно! Дякую, що прийняли запрошення, – каже привітно, коли ми зустрічаємось посеред двору. Наче у нас був шанс відмовитись. – Синьйоре Коваленко, – вітається з босом за руку, а потім торкається і моєї руки, стискаючи її у своїх долонях. – Радий вас бачити, синьйорино Аделіно

– Дякую Вам за запрошення синьйоре Коста, я рада бути тут сьогодні, – і попри всі сумніви, я кажу правду, але те, що він не відпускає мою руку, повертає мене до попередньої розмови з Денисом Вікторовичем і я трохи напружуюсь. Знову. – У вас гарний будинок, – дивлюсь йому за спину й хочу скористатись можливістю аби забрати руку, щоб вказати на нього, та в мене нічого не виходить.

– Дякую, він дійсно чарівний, – лагідно посміхається італієць. – Ходімо, влаштую вам екскурсію, – кладе мою руку собі на згин ліктя та веде у бік будинку. 

Кидаю спішний схвильований погляд на Дениса Вікторовича і трохи заспокоююсь, коли бачу його впевнений серйозний погляд. Він поруч, а отже я у безпеці.

Це саме той будиночок на озері про який нам ще вчора розповідав Коста, і куди я хотіла потрапити. Після його розповіді, я уявляла невеликий будиночок, щось на кшталт наших дачних будинків, тільки в більш сучасному оформленні. Та я навіть уявити не могла, що під словом “будиночок” мається на увазі двоповерховий величезний маєток, розташований на такій самій величезній території з видом на озеро лазурного кольору. 

Ми ступали по вимощеній бруківкою доріжці, та дивлячись на рівно підстрижений газон, мені так і кортіло роззутися та пройтись босоніж по ніжній зеленій травичці, на якій все ще поблискували маленькі крапельки, чи то роси, чи то від поливу.

Коста відчиняє двері й пропускає мене вперед, та коли я опиняюсь всередині, на мене щодуху несуться дві маленькі дівчинки.  

 – Доменіко, Беатріс обережно! – кричить Коста, перш ніж одна з них не встигає зупинитися і збиває мене з ніг. 

А ось тепер, я жалкую, що завчасно відпустила руку супутника, щоб пройти до будинку, може тоді б і змогла втриматись на ногах, але не зараз. Від несподіваного удару та через, хай їй грець, слизьку плитку, втрачаю рівновагу і падаю на підлогу. Гучно. Боляче. З емоціями на рідній солов'їній.

Все відбувається швидко, та я наче дивлюсь на це з боку та у сповільнені. Переляк на обличчі однієї з дівчат, Коста з очима, як у рибки телескоп, та руки Коваленко, що пройшлися тілом, коли він намагався мене підхопити, але не встиг. Проте, саме його руки підіймають мене на ноги й міцно тримають, поки я намагаюсь зорієнтуватись у просторі та часі.

– Аделіно, ви як? – стурбовано запитує бос, вдивляючись мені у вічі, наче я не на підлозі послизнулась, а випала з десятого поверху.

– Все добре, – відпускаю його руку, за яку трималась мертвою хваткою, та торкаюсь маківки, якою саме і нокаутувала підлогу. – Дякую. Наче ціла.

– Синьйорино Аделіно, вибачте, – обертаюсь на голос італійця, щоб побачити, як обидві дівчинки тримаються за його ноги, сховавши обличчя. – Іноді вони бувають невгамовні, – ніжно торкається волосся однієї з дівчат і в цю ніжну мить, він більше не здається мені злодієм.

– Нічого страш…

– Беатріс, Доменіка… ? – лунає голос, слідом за яким до холу входить жінка й завмирає, побачивши нас. – О! Бонжорно! Пробачте, я не знала, що ви вже приїхали, інакше б не дозволила їм бігати домом, – каже привітно. – Що вони вже накоїли? – додає більш суворо, коли дивиться на дівчат, а ті ще більше чіпляються за Косту.

– Пусте, просто підлога слизька, – дві маленькі пустунки посміхаються одна одній, радіючи, що врятовані від гніву жінки, яка швидше за все, доводиться їм матір'ю. – Мене звати Аделіна, – кажу, коли присідаю навпочіпки перед дівчатами. – Але друзі звуть мене Адель.

– Я Беатріс, – першою відривається від Кости світловолоса дівчинка, яка за віком менша за другу, як мені здається.

 – А я Домініка, – слідом за сестрою, робить крок вперед й друга дівчинка.

– Я рада з вами познайомитись, – кажу усміхаючись, щоб розташувати їх до себе і вони перестали боятись. – Ваш дідусь багато про вас розповідав, – кидаю погляд на Косту, який світиться від щастя, наче новорічна ялинка. – Вам сподобались подарунки?

– То це ти допомагала дідусю купувати подарунки? – запитує Беатріс, на що я киваю у відповідь.

– Дякую, бо дідусь не дуже розуміється на тому, що подобається дівчатам, – каже зі знанням справи. – Він чоловік, та ще й старий.

– Домініко, не можна так казати! – обурюється її мама й підходить ближче, в той час, як Коста починає сміятись. 

– Вибач, дідусю, – каже дівчинка, дивлячись на нього ніжним поглядом, знизу вверх, – але ж це правда, – від чого італієць починає сміятись ще голосніше.

Цим дівчаткам пальця до рота не клади. Як там кажуть «Що маю, те і везу», так і вони, що на думці, те і на язику. Справжня маленькі жіночки.

– Йдіть до себе в кімнату й не заважайте дідусю та його гостям, – лагідним голосом, але з суворими нотками каже жінка до дівчат.

– Ну що ви, вони не заважають, – звертаюсь до жінки й підводжусь з підлоги. – Синьйор Коста проводив нам екскурсію будинком, тому, якщо ви не проти, може дівчата йому допоможуть.

«Допоможемо» заверещали дівчата, перебиваючи одна одну та взяли мене за руки з обох боків.

– Ходімо, ми покажемо тобі нашу кімнату, – сказала Деменіка і я сподіваюсь, що не буду плутати імена.

Я лише встигла посміхнутись матері дівчат, так і не дізнавшись її ім'я, бо два маленьких янголятка потягли мене вгору по сходах. Обернувшись, помічаю, що чоловіки не поспішають йти за нами, а отже тепер, я в полоні двох дівчат.