Олег Говда - Воїн-5. Місто мертвих, Олег Говда

Розділ 17

Тінь перевершив сам себе. Коли ми з Тімом підійшли до вогнища, на ньому вже смажилося чотири заячі тушки, а п'яту троль присунув до себе, одночасно пожираючи ще одного зайця зі шкірою — тільки кісточки тріщали. Ні, що не кажіть, а здобути шість зайців, будучи озброєним одним тільки списом — це справжня майстерність, а то й мистецтво.

— Ну, як сьогодні? — запитав рейнджер, коли ми всі посідали біля вогню.

Замість відповіді вказую на шолом.

— І що?

— Гарна річ, — підключається до розмови Тім. — Тепер легше дорогу прокладати буде.

Тінь киває, тягнеться ножем до найближчої тушки, перевірити готовність м'яса і завмирає. Одночасно з цим, я відчуваю моторошний, холод. Навіть порівняти нема з чим. Язики полум'я і ті застигли, неначе вирізані з картону. Дивлюся на друзів — усі як один завмерли, як неживі. Натуральні скульптури. Навіть очі не рухаються.

— Що за?.. — промовляю вголос, щоб переконатися, що губи мене слухаються.

Простягаю руку до гнома, що сидить поруч, і відчуваю під пальцями не пружне тіло, а кам'яну твердь льоду.

— Та що таке? — відриваю погляд від товаришів і ледве повертаю голову у бік міста. — Трясця… А це ще що таке?

Майже на межі між мертвими землями і нашою стоянкою завмерло щось дуже схоже на ліча, тільки балахон білий і очі палають не пурпуром, а мерехтять глибокою синню. Як шматки льоду під променями сонця.

Примара тримає в руці невеликий жезл, подібний до пернача, і цілиться ним у мене. Мертві губи ворушаться, і кайдани холоду стають ще сильнішими. Наче в ополонку занурили. Ні, не так… Провалившись під лід, людина щосили намагається вибратися з води, тобто — борсається, бореться за життя, а цей холод заколисує. Потрапивши в такі обійми, хочеться заплющити очі і подрімати.

«Спи… спи… — ніжно шелестить у голові. — Ти втомився… відпочинь… заплющ очі і спи…»

— Фіг тобі, — шепочу неслухняними губами і намагаюся підвестися. Відчуття, наче долаю товщу води. Кожен рух вимагає неймовірних зусиль. Але м'язи все ще мені підвладні. Спершу встаю на карачки, потім — на коліно...

Примара продовжує вицілювати мене жезлом, холод такий, що зуб на зуб не потрапляє, але саме цей цокіт дає зрозуміти, що я все ще здатний рухатися.

Перший крок неймовірно важкий… Немов мене запакували у важку броню з заіржавілими з’єднаннями.

Другий… Ноги не хочуть відриватися від землі, наче приклеєні. Але я не здаюся...

«Спи!» — голос у голові вже не просить — наказує.

— Відвали… — бурчу у відповідь і змушую себе зробити ще один крок.

Добре, що ми розбили бівак поблизу Міста. Більше, ніж на десяток кроків, мене б не вистачило. Та й ці десять ще доведеться пройти. Єдине усвідомлене бажання, яке б'ється в голові: щоб привид залишався на місці, а ще краще — наблизилося саме. Тому що сили я втрачаю надто швидко.

Везіння чи примарі справді набридло чекати, але вона зривається з місця і пливе над землею в мій бік.

Ніколи не думав, що може бути так холодно. У легені наче не повітря входить, а дрібний крижаний пил. Обдираючи піднебіння до крові. Тремчу не те що кожним м'язом, а кожною клітиною. Але це тремтіння і рятує. Оскільки мороз мене більше не заколисує, а викликає біль. Наче не холоднеча навколо, а полум'я. І цей біль змушує рухатися…

До примари менше трьох кроків. Я вже бачу крижану ненависть у його очах, і це теж подвоює сили. Кладу руку на оголів’я меча, і відчуваю тепло, що йде від нього. Не сильне, воно не в змозі пом'якшити мороз, що сковує мене, — це як думка про близьку весну, коли за вікном вирує лютнева віхола, — але дихати стає трохи легше.

Дістаю меч, виставляю перед собою і змушую себе зробити ще один крок. І ще один…

Примара видає гортанний крик, що нагадує клекотіння орла, і, змахнувши жезлом, кидається на мене. Навіть не намагаюся захиститися або завдати удару у відповідь, просто тримаю меч вістрям вперед.

Не знаю, чому нежить не звертає на меч жодної уваги, — можливо, вважає його звичайною зброєю, яка не здатна завдати шкоди привидам.

Виск, б'є по вухах, як удар кулаком і заглушує всі звуки. Жезл, що вже майже торкнувся обличчя, різко відсмикується, а сама примара перетворюється на напівпрозорий серпанок, який чи то розсіюється, чи то втягується в мій клинок. А ще за мить я падаю навколішки від нестерпного болю, що скрутив усе тіло. У дитинстві так боліли застиглі на морозі пальці, коли входив у будинок і починав відігрівати їх біля грубки. Тільки тепер болять не пальці, а кожен м'яз.

— Трясця! — чую за спиною голос гнома. — Це що зараз було? Думав: усе, кердик...

— Архиліч, — хрипким, мов застудженим голосом відповідає Тім Подорожник. — Одне з найнебезпечніших мертвих створінь. Тільки звідки він узявся? Ми ж усе зачистили.

— Значить, не все… — філософськи знизує плечима Тінь. — Та й яка різниця? Живі — то й добре.

— Добре, — погоджується з рейнджером троль і з хрускотом упивається зубами в недоїдену тушку зайця. Схоже, він єдиний нічого не помітив.

Я масажую себе скрізь, куди можу дотягнутися, роблячи зусилля, щоб не зайти в багаття. Бо тільки полум'я зараз може зігріти мене.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍