Ліля Ваніль - Моя хороша дівчинка, Ліля Ваніль

Розділ 16

Ніка

За вікном миготять яскраві ліхтарі. Дивлюсь, як вони пробігають у темряві. А от глянути на Дем’яна немає сил. Знову він мене врятував, знову прийшов на допомогу. Тепер ще й житиму ледь не його коштом. Мимоволі соромно стає, що ж я така непутяща, вічно влипаю у халепи.

Проте, чим далі ми від квартири, тим легше дихається. Серце заспокоюється, й глухі ридання, що ледь стримувала, відпускають. Страшно їхати ось так, у невідомість, до майже незнайомого чоловіка. Розумію, що там, у котеджному містечку, буду геть відрізана від міста, від допомоги, від усіх, але… чомусь не відчуваю небезпеки. Довіряю Дем’яну, вірю, що не скривдить.

Нарешті наважуюсь скоса глянути на нього. Він зосереджено керує машиною. Не перевищує швидкість, уважно стежить за дорогою. Важко прочитати емоції на його обличчі, та я чомусь знаю, що він потурбується про мене. Моє серце стискається від невідомих почуттів, від дивної ніжності, що захоплює. І я переривчасто зітхаю. Вперше відчуваю захист і безпеку від чоловіка. Це дивно і дуже приємно.

Дрібний сніжок ледь припорошує лобове скло, час від часу шурхають двірники. Затишно… І спокійно. Навіть не розуміла досі, у якому напруженні жила всі ці дні. Як полохливе зайченя, що в будь-який момент чекає нападу хижака. А Дамір мені здається не просто хижаком. Він схожий на хвору скажену тварину, яка в будь-який момент може накинутись й безжалісно пошматувати.

По тілу пробігає тремтіння. Закутуюсь щільніше у пальто Дем’яна. Притуляюсь носом до коміра й мимоволі втягую запах. Приємний, такий… такий «дем’янів». Заплющу очі, і він перед очима. Я не дуже знаюсь на модних парфумах, але чомусь здається, що пляшечка таких коштує немало.

— Майже приїхали, — кидає на мене занепокоєний погляд. — Ти як?

Червонію, дістаю ніс з-за коміра. Ніяковію, що він міг побачити, як я нюхала пальто.

— Нормально, — хриплю. — Все гаразд.

— Голодна?

Прислухаюсь до власних відчуттів. Їсти не хочу, хоча й не пам’ятаю, коли востаннє їла. А от пити — неймовірно.

— Ні, — хитаю головою. — Лише пити.

— Можемо заїхати на заправку, взяти кави…

— Ні.. ні… — пальці нервово стискаються на комірі пальта. Ледь примушую себе їх розтиснути й майже спокійним тоном додати. — Якщо звісно, ти сам не бажаєш.

Навіть думка про те, щоб покинути надійний захист салону автомобіля або залишитись самій, викликає жах. Мабуть, ще не готова знову ставати на власний захист, що свіже у свідомості почуття безпомічності перед сильнішим.

І хоч Дем’ян кидає на мене трішки здивований погляд, але ніяк не коментує.

— Гаразд, — повільно вимовляє. — Тоді я замовлю доставку їжі. Якраз поки доїдемо, все буде готово.

Киваю. Більше поки й слова вимовити не вдається. Намагаюсь просто забути ситуацію з Даміром, і те, що було після. Просто викреслити з голови, наче це був кошмар. Про те, що на мене чекає далі, теж намагаюсь не думати. Після викиду адреналіну наступає апатія й сонливість.

Навіть не помічаю, як машина зупиняється перед знайомими воротами, повільно в’їжджає у двір.

— Почувайся, як дома, — промовляє Дем’ян, як тільки переступаємо поріг.

Озираюсь навколо. Знайомі вітальня та кухня, ванна… дійсно, цей котедж вкотре вітає мене у своїх затишних стінах.

Сковтую сльози у горлі. Плакати знову перед Дем’яном не хочу. Але стримати емоції важко.

— А… А можна я в душ? — здавлено шепочу.

Огида від чужих рук отруює душу, заплямовує тіло. Хочеться змити з себе кожен бридкий доторк.

— Ніка.. Ти чого питаєш? Звісно! Дім у твоєму розпорядженні!

Він каже це так переконливо, що мимоволі розслабляюсь, але розумію, ще довго буду почуватись тут трішки скуто.

Дістаю з сумки рушник. Довго вагаюсь, перед ти, як обрати одяг. У старих розтягнутих спортивках і футболці трохи ніяково, а нові — шкода… Але все ж роблю вибір на користь останніх.

Гарячі струмені води потроху починають виганяти мороз зсередини. Мені здається, що тремтить кожна кісточка. Ще підкручую температуру й навіть почуваю певну насолоду від того, як червоніє й пече шкіра. Ловлю себе на мимовільному бажанні ледь не здерти її усю. Раз за разом намилюю мочалку й тру нею тіло. Шорстка поверхня дере, але я не зважаю. Схлипую, намилюю і знову тру. Боляче. Але з болем нарешті назовні вириваються ридання.

Схлипую тихо, щоб не турбувати Дем'яна. Давлю в собі сльози. Знову схлипую. Тру. Підставляю вимиті ділянки гарячим струменям. Від ридань перехоплює горло. І я з великою надією, що шум води заглушить усі звуки нарешті відпускаю себе. Всередині все викручує від болю, від огиди, від усвідомлення того, що мало не сталось. У чому, частково... напевне... і я була винна.

Стукіт навіть не чую. Різко прочинені двері й відсунута прозора панель душової кабіни стають справжнісінькою несподіванкою.

— Ніка! Дівчинко моя! Годі… Годі вже! — перехоплює руки Дем'ян. 

 Різко вимикає воду.

— Годі, ти чиста… Чуєш!

На плечі опускається пухнастий рушник. Шкіра горить. Навіть цей м’який невагомий дотик завдає болю. Зажмурююсь, стримуючи стогін, глибоко втягую повітря. Хитаю головою.

— Ні… Ні… я брудна. Мені ще треба... — здригаюсь від огиди до себе й тягнусь рукою до крана.

— Чиста. Навіть не сперечайся!

Обережно загортає в рушник. Він такий великий, що легко закриває мене від шиї і до колін. Витягує з душової кабіни. В цей момент навіть не думаю, що стою перед ним в чому мати народила. В голові порожнеча. Гулка й хвороблива. Лиш на задвірках свідомості відмічаю, як обережно витирає мене, одягає в величезний м’який халат — й звідки він тут узявся — та підхоплює на руки.

Саме ця дія й виводить зі ступору.

— Дем’ян. Навіщо?

Сил вистачає лише на ці два слова. Решта завмирає у грудях. Він возиться зі мною, як з дитиною, піклується, няньчиться. Хіба я це заслужила, хіба заслужила хоч крихту такого тепла?

— Тихенько, не сперечайся, — говорить тихим спокійним тоном. Несе у вітальню, садить на диван, ще й у плед загортає.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍