Семюель Беккет - Уот

Уот чекав, що ось-ось щось таке мусить статися. І разом з тим він ніяк не міг вчинити інакше. І попри все те, що він терпіти не міг собак, а любив пацюків, він просто не міг вчинити інакше, хочете вірте, хочете — ні. І при всьому тому нічого такого не сталося, все начебто йшло так, як і завше. Ніяка кара не впала на Уотову голову, блискавка його не вразила, і господарство містера Нота пливло собі не кляте, не м’яте, не минаючи ні дня, ні ночі, не втрачаючи звичного спокою і благості. І Уот ходив весь час і дивувався, як же це він зважився так зухвало зазіхнути на таку віками освячену традицію, та таку шани гідну установу. Але він не був таким уже повним йолопом і не виводив з цього окремого епізоду принцип майбутньої поведінки або приклад для подальшого непослуху, боронь Боже! Бо насправді Уот прагнув скрізь і завжди робити лише так, як йому кажуть і як велить звичай. Якби він коли й був змушений переступити закон, як у тому випадку, коли відмовився бути присутнім при годуванні собаки, то робив це не інакше, як страждаючи, зазнаючи пекучих докорів сумління, і супроводжував своє порушення такими застереженнями, і робив це так м’яко, чемно й тактовно, що зводив усю свою провину майже нанівець. Та й уся ця провина, як знати, може, вона зараховувалася йому як чеснота? І він гамував своє здивування і неспокій, розваживши, що нехай цієї миті його й не було покарано, але так буде не вічно, і якщо зараз шкода, яку він заподіяв господарству містера Нота, і не вийшла нагору, то рано чи пізно усе стане явним і на ньому окошиться, спочатку у вигляді дрібного синця, який дедалі більшатиме, дебелішатиме, аж поки все тіло не стане суцільною чорно-синьою пухлиною. З невідомих причин Уот деякий час вельми цікавився, та де цікавився, день і ніч тільки й думав що на цю собачу тему, що от як так сталося, що на цьому світі з’явився собака і жив тут, на нього йшли неабиякі кошти, не кажучи про піклування і догляд, заради того лише, аби він доїдав рештки страви містера Нота, коли той зволював щось залишати. Уот надавав цьому питанню неабиякого значення, якого воно, мабуть, і не варто. Бо якби не така пильна увага, хіба б він так довго бився над цим питанням? Чи думав би він так довго про всю родину Лінчів, якби одним з його обов’язків не було щоночі переходити подумки із собаки на Лінчів, із Лінчів на собаку, а іншим його обов’язком, ясне діло, був нагляд за недоїдками містера Нота. Але про собаку Уот якщо й думав, то думав набагато більше й охочіше, ніж про Лінчів або про недоїдки містера Нота. Але ці думки не були аж надто тривалі, як і всі інші подібні думки. І все ж, коли вони тривали, то поглинали усю його розумову енергію. Але варто було Уотові збагнути складну машинерію процесу надходження залишків їжі, виставляння їх за двері і залучення до цієї операції собаки, як він втрачав усякий інтерес до цієї роботи і давав своїй голові трохи спокою. Звичайно, Уот ні на мить не важив на осягнення суті дій сил, залучених у цю гру, і не замірявся встежити за всіма формами, яких ця гра набувала, і не сподівався добути якісь відомості бодай про себе самого чи про містера Нота, ні, категорично ні. Але потроху він принатурився обертати усяку свою тривогу і неспокій в слова, робив з цих давно зужилих слів подушку і клав її собі під голову. Помалу-малу, докладаючи певних зусиль. От Кейт, приміром, поглинає страву зі своєї миски, а над нею зависають карлики — скільки зусиль довелося йому докласти, аби зрозуміти, що воно все означає, хто тут виконавець, що він виконує і яке воно, це виконання, а також хто тут потерпає, за що, яке воно, це потерпання, і звідки усі ці форми, котрі не чіпляються за землю корінням, як взяти хоча б оно квітку вероніку, а мигтять і розчиняються в темряві.

Ерскін ганяв собі сходами з поверху на поверх. Уот — ні, він спускався долі лише вранці, коли прокидався і розпочинав новий день, і підіймався нагору один лише раз, перш ніж лягав спати і розпочинав нову ніч. Якщо, звичайно, вранці не забував чогось у своїй спальні або увечері на кухні — чогось такого, без чого йому — як без рук. Тоді, що вдієш, він вертався нагору або вниз і забирав річ, ту саму, потрібну йому. Але таке траплялося дуже рідко. Та й що б таке Уот міг забути, без чого йому як без рук удень чи вночі? Свій носовик хіба що. Але він ніколи його не використовував. Свою коробочку для мокроти? Ні, він ніколи отак привселюдно не став би вертатися за своєю коробочкою для мокроти. Ні, Уот просто не міг забути нічого такого, без чого йому було б як без рук упродовж чотирнадцяти чи п’ятнадцяти денних чи дев’яти-десяти нічних годин. І все ж час від часу він забував якусь дрібничку, заради якої змушений був вертатися, бо без неї ні вдень, ні вночі він не міг ступити ані кроку. Але таке траплялося дуже рідко. Здебільшого він спокійно перебував уночі у своїй крихітній спальні на третьому поверсі, а вдень — на першому, на кухні здебільшого, або там, де того вимагали його обов’язки, або в садку, на дереві чи під деревом, чи на землі, спиною до дерева чи куща, або у плетеному фотелі. Ні на другому, ні на третьому поверсі в нього ніяких справ не було. Хіба що застелити ліжко й замести підлогу, що він і робив натще, перш ніж вранці спускатися долі. У той час, як Ерскін на перший поверх не потикався, а весь час робив щось на другому, Уот не знав і не дуже розпитував, що саме мав Ерскін робити. Але в той час, як Уотова робота на першому поверсі вимагала, щоб він тихо і невідлучно держався свого поверху, Ерскінова робота на другому поверсі цього не вимагала, через що він і сновигав сходами з другого поверху на третій, з третього — на другий, тоді з другого — на перший і знову на другий, без усякої, як здавалося Уотові, видимої причини, хоча в цьому