Ева Гарсіа Саенс де Уртурі - Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі

сказали всі в Раді. Я знаю… знаю, що ти з нею знайома, що це та сама бабуся, яка супроводжувала тебе в день, коли ти переодягалася, гадаю, ти відчуваєш до неї якусь симпатію чи навіть повагу.

-- Так, я знаю її. Але розумію, що очі твоїх баронів і всього королівства спрямовані зараз на твоє рішення і що від тебе очікують твердості, що ти забезпечиш виконання законів Франції. Я все це розумію.

“А ще знаю, що Галеран не дарує їй цього”, додала я подумки.

-- Хай там що, -- продовжила я. – Вона – аквітанка, а ти герцог-консорт Аквітанії. Є дещо, чого ти фактично не знаєш, а повинен знати.

-- Говори. Мені набридли таємниці й манірність Ради. Дипломатичний жаргон не для мене.

-- Це і є таємниця, а точніше була: Адамар, кухарка -- незаконнонароджена сестра моєї бабусі по батькові. Моя двоюрідна бабуся завжди була близькою до нас, вона була годувальницею мого батька, мого дядька Рая, моєю і моєї сестри Аліси. В Аквітанії це ні для кого не таємниця, Адамар люблять і поважають. Якщо її стратять таким варварським методом – відрубають голову, то це образить багатьох з моїх баронів і Франція отримає нових ворогів. Скористайся своїм становищем герцога-консорта і дозволь, щоб її стратили по-аквітанськи, на шибениці. На півдні ми не любимо відрізати голови, це не надто чиста смерть.

-- Вона була твоєю годувальницею? – перепитав він.

“Більше, ніж годувальницею. Матір‘ю, бабусею, радницею, менторкою, вчителькою і особистою королівською охороною”, подумала я і стиснувши кулаки, глянула на вівтар. Я питала себе, чи Людовик, який так досконало відчував тонкощі мови, розумів, що означало для мене побачити смерть Адамар.

-- Так, -- сказала я замість цього. – але я розумію, що вона вчинила важкий злочин, і розумію наслідки.

-- Я не знаю, що саме диктує закон відносно методу страти, -- сказав він після коротких роздумів.

-- “Стратити вбивцю, без права заміни на легшу кару” – процитувала я напам‘ять. – Як це зробити, там не говориться нічого. Зроби жест доброї волі й ти заслужиш повагу на своїх нових територіях.

Якийсь час Людовик обдумував мої слова, а тоді перехрестився, немов у нього камінь з душі впав.

-- Хай буде так, -- погодився він.

-- Накажи катові, нехай зробить це по-аквітанськи, -- сказала я.

-- Я не знаю, як це по-аквітанськи, та й кат, не думаю, що знає.

-- Тоді я відправлю йому інструкції.

-- Згоден, -- прошепотів він. – Сьогодні не… Ця ніч не найкращий момент, щоб відвідати твоє ложе, ні для тебе, ні для мене. Кожного разу, коли ми закриємо очі, цей зашморг буде на наших шиях. Вперше я позбавляю когось життя в ролі короля. Насправді це вперше я взагалі позбавляю когось життя.

Я промовчала, що маленьке аквітанське життя починало свій шлях у моєму животі, бо це був теж не найкращий момент, щоб представити його світу.

Моя маленька таємниця залишиться тільки моєю.

 

21 Багдадський вузол

ЕЛЕОНОРА

Париж, 1137

Світло смолоскипів кидало тіні на обличчя присутніх на ешафоті. Традиція вимагала, щоб була присутня королівська пара. Засуджену пильнувала королівська охорона і її майже не було видно за натовпом, бо більшості з них вона не доростала навіть до пояса.

Адамар з гідністю дозволила натягнути петлю собі на шию і вголос продекламувала плач аквітанців:

Самотньою я прийшла і самотньою піду.

Самотньою пройшла я свій шлях

І самотньою погляну у вічі поромнику.

Навіщо розповідати про цю мить, про петлю, про хрускіт, дрібне тіло, що гойдалося в повітрі. Навіщо. Рука Людовика, що стискає мою, застила кров від почуття вини.

“Ось що Франція робить з Аквітанією”, розлючено шепотіли мої коти.

Їй закрили очі, загорнули в біле полотно, опустили в склеп, що слугував для печального прощання, без плакальниць та інших похоронних ритуалів.

Вона була незручною небіжчицею. Тієї ночі її оплакувала тільки я.

В усякому разі я не молилася за неї, в неї була язичницька душа. Я обмежилася тим, що годинами мовчки сиділа поряд з її забальзамованим і нерухомим тілом.

…і тоді, тільки тоді Адамар ворухнулася.

Терпляче, потрошки, лівою рукою вона відсунула легеньку тканину, що закривала їй ніс і рот.

-- Мало бракувало, щоб вони зламали мені шию, банда бовдурів.

-- Але спрацювало, Багдадський вузол спрацював, -- прошепотіла я схвильовано.

-- Це вчетверте мене страчують, і запевняю Вас, моя Ліє, що ця страта безсумнівно найбільш незграбна і болюча, -- поскаржилася вона своїм солодким голосом.

Мій дідусь Трубадур привіз з хрестових походів багато чудових ідей, і аквітанські коти охоче застосовували кожну нову хитрість, часто покращуючи їх.

Фальшиве повішання шпигунів були звичною справою в Святій Землі. Багдадський вузол вимагав певної спритності, але добрий мотузник, звичний зав‘язувати петлі, швидко освоював механізм фальшивого розсувного вузла, дуже схожого на петлю для повішання, але доволі безпечного для шиї засудженого. Замінити ката досвідченим моряком коштувало мене двадцять срібних монет. Адамар вартувала цілого абатства, і я без вагань заплатила би стільки.

Я обійняла її; під час безсонних годин я не могла знести виду її нерухомого тіла.

-- Ви вся забруднилася, якусь мить я гадала, що вузол не спрацював і Ви насправді померли.

-- Я розслабила кишки, щоб все виглядало по-справжньому… і щоб французькі солдати не підходили, -- підтвердила вона, підморгнувши, після того, як звільнила від тканини все обличчя.

Повністю звільнившись від савана, що вкривав її, вона стиснула мою руку в своїх дрібних долонях. Бідолашна замерзла, я сіла на дошку і вкрила її своїм тілом, щоб хоч трішки зігріти.

-- Доведеться відправити Вас в Антіохію, до Раймундо, там Ви зможете продовжувати служити нашим інтересам, -- сказала я. – Я воліла би,