Шевчук Валерій - Роман юрби, Шевчук Валерій

Йому теж захотілося приплющитися й виповісти, не дивлячись, свої незграбні слова тій, кого він досі називав опришкувата, — завдяки цьому не подаватиме його в суд. Навіть пришвидшив ходу, щоб це сталося, а може, так йому тільки здалось?

Помалу зводив погляд, щоб подивитися на ту, яку мав перепрошувати; спершу побачив заросле шпоришем узбіччя й протоптану стежку в траві — вела та стежка до хвіртки. Потім побачив скобля, до якого прив’язувала пса куца Наталка, а тоді сходинку, на якій та куца любить сидіти. Озирнувся до річки, звідки вже підіймалася із псом та ж таки Наталка, мабуть вгледіла його і рябеньку курочку під пахвою — от і поспішала, щоб перешкодити тому, чого найменше хотіла. Він знав, що гаятися годі, ще хвилина-друга, і та куца жінка сюди прибіжить. Ще хвилина-третя, і черга біля продтоварної будки розсиплеться, потрапить тоді зі своєю курочкою під усі погляди, які тут, на околиці, живуть. Отож він поспішив звести очі й зустрівся з іншими, великими и гарними, які дивилися на нього докірливо, але й лагідно, і всередині яких уже народилося по сльозині, адже готувалися дати відпущення цьому вайлуватому курконосцю.

Він же стояв перед нею й мовчав. Його рябенька тихо дрімала під пахвою, а погляд ніяк не міг вийти з тих великих і таких незнайомих, хоч майже рідних очей. Вуста його здригнулися й ледь-ледь розсунулися, так само здригнулися й ледь-ледь розсунулися Гальчині вуста, і їх обох раптом захлиснув гарячий струмінь, якому ані він, ані вона вже не могли дати ради.

1978 р.

Оповідка шоста

Розлучення по-українському

1

Льонька з Бронею прожив тільки чотири роки, і прожив би, може, й більше, але дітей у них так і не знайшлось — очевидно, й Тоську даремно звинувачував, відтак у Броні почав на очах псуватися характер, тобто стала примхлива, сварлива й уїдлива, і це тяглося до того пропам’ятного випадку, коли Льонька мусив зовсім забути, що його лучило з Бронею: щось погасло в ньому, як гасне електрична лампочка, вимкнулось — і його пойняла тьма, а отже, й байдужість до всього, що недавно було миле, ба й дороге. Дивився на знайоме обличчя й сам собі дивувався: не вабило його зовсім. Став усередині завмерлий та закостенілий, хоча позверх залишався, як був: спокійний, трохи зігнутий у карку, із мирним хлоп’ячим обличчям. Коли ж часами виходив із заціпеніння, йому в серце западав жаль. Малопотужний, навіть кволий, тож не просякав глибоко, а може, глибоко його в себе не пускав. А коли з жалем бувало важко впоратися, знову воскрешував у пам’яті того пропам’ятного випадка, і все, що відбулося, проходило перед очима, як уривок кіно.

Стояв біля вікна й бачив клаптя дороги, що проглядала крізь листя американського клена, і саме на тому клапті дороги нібито все відбувалось. Очі при цьому ставали вузькі й замерзали, і холод, який у них з’являвся, спускався долі до серця, поступово разом із крів’ю розтікаючись по цілому єстві. Відтак жаль, котрий долав його, в’янув і чах, як квітка в морозі, пропадав, чорніючи й скручуючись, як опале листя, бо те, що бачив на клапті дороги, відновлене силою уяви, знову гостро вражало і не лишало місця для виваг. Під таку хвилю світ пропадав для нього: зникало небо, трава, дерева, кущі, бур’яни, річка, городи — все перетворювалося на кисіль, сірий і кислий, а кіно, що його сам створив і сам переглядав, було також сіре, виблідле, без барв — самі тіні. З глибини того сірого киселю напливало на нього жінчине обличчя, насурмлене, лихооке, зі скривленими вустами, метало в його бік лискавки погляду — так завжди бувало, коли невдоволилася, а особливо по неділях, коли мала прати: одним із неперетравних ґанджів її вдачі було те, що ненавиділа прання; від самої думки про те щось у ній ламалось і кришилося. Ще в ліжку починала невдоволено сопти й не відповідала на його запитання. Він впокорювався й намагався неголосно й дихати, щоб не дратувати її більше, адже добре знав, що буде: тиша їхнього диму трісне, як скло (бачив у глибині уяви скло, яке тріскає і розпадається на дзвінкі скалки). До того всього звик — була одна із ситуацій, які треба перебути. Надто добре вивчив, як усе відбувається і що потрібно, аби Броня знову стала люба й лагідна, — розігрували сцену з цього спектаклю за твердо визначеними правилами; може, це й утримувало їхню спілку чотири роки.

Тієї пропам’ятної неділі усе почалось, як завжди: спершу сопіння й невдоволене мовчання, потім гримотіння посудом, що залишився немитий звідучора, — при цьому незмінно щось розбивалось. Як правило, радісно гукав із сусідньої кімнати: "Що розбила?" — і вона невдоволено-невиразно щось бурмотіла.

— Коли б’єш посуду, — втішав її пізніше, помигуючи рідкими віями, — мені всіда кажеться: на щастя це!

— На болячку — не щастя! — буркала вона. — Багато заробляєш?

— Але ж, Бронь, — невинно казав, дивлячись розширеними наївними очима. — При чому тут мої заробітки: посуду лупиш ти?

В неділі, коли було прання, такого говорити не можна було, ну от, хоч і в хаті були, розірвалося над головами небо, спалахнула блискавка, але грім не вдарив, вуста Броні лишилися міцно запечатані, одначе вся вона, як він визначив подумки, напрочуд бридачіла, все гарне з обличчя зникало й розтавало, а все бридке навпаки проступало, і саме в таку хвилю Льонька починав розуміти, чому Броня так довго засиділась у дівках і чому на неї не звертали уваги хлопці й чоловіки; від неї часом просто хлюпало чорною відворотною хвилею. Отож знаючи такий пробіг спектаклю, Льонька вже навчився його певною мірою режисерувати, тобто, коли вона лущила посуд по неділях, мовчав чи (коли сидів у комірчині, де стояв у нього столярний верстат і де у вільні хвилини майстрував) затаєно, а може, й трохи єхидно всміхався. Та усмішка, здається, проїдала стіну, котра ділила його на той момент із жінкою, і, можливо, у трансцедентальний спосіб з’являлася десь там, на кухні, може, відбиваючись на склі вікна чи лампочки; принаймні Броня непомильно його насмішку відчувала, бо раптово переходила коридорця, притьма розчиняла двері, щоб застукати його з тим утаєним і насмішливим усміхом, але не був такий дурний: тільки рипіли двері, усміх щезав з його лиця — Броня заставала тільки пильно зайнятого працею чоловіка, який аж так задоволено стругав, так легко літав у його руках рубанок, що й це здавалося їй підозрілим. Навіть не повертав голови на розчинені різко двері, де стриміла, важко посопуючи і гостро дивлячись на нього жінка, саме та, збридачіла, саме та, із чорними відтручувальними від себе хвилями, а не мила й привабна, саме та, що примушувала колись чоловіків сахатися від себе; здавалося, шукала зачіпки, щоб вибухнути й вилити все чорне, накопичене в ній, звільнившись отак і очистившись, — тоді Броня знову почне гарнішати, і може, чоловіків чужих до себе не привабить, але Льоньку напевне приверне. Але причепитися не було до чого, супроти старанно трудився сумирний і тихий чоловічок, і робота, яку робив, не була дурницею, а мала принести в дім додаткового заробітка. Відтак чорного в ній накопичувалося більше, аж обличчя, і руки, й очі, і вуста їй потроху чорніли, а повітря вихекувала з рота з хрипким присвистом.

— Слиш! — сказала з тим хрипким присвистом. — Може б, ти не валяв оце тут дурня, а води мені наносив?

У п’єсі чи в кіно, яке розігрували, це означало завершення однієї сцени чи яви, і початок другої: як не крутись, а прати їй доведеться, і вона з цим поступово примирювалась. Льонька в ту злощасну неділю не виявив анінайменшого опору, відклав рубанка, ніби й справді валяв тут дурня, і пішов у сіни, де на нього чекали відра, а проходячи повз неї, фізично відчув, як від жінки несе чорнотою, як у ній щось, ніби смола, клекоче, отакий густющий кипень із димовими виверженнями. Але обличчя в нього залишалося, ніби в янгола, і ніби в янгола трохи неживе й безпристрастне, і тільки коли виходив за хвіртку, міг полегшено зітхнути, бо чорні Бронині хвилі сягали хіба меж її обійстя. Отоді утаєна й уїдна всмішка знову клалася йому на вуста, і Льонька зовсім не стерігся: що лихого в тому, коли в людини добрий настрій навіть тоді, коли його половина булькоче розтопленою смолою з димовими виверженнями, — та ж над головою світить яскраве сонце і небо кидає на землю яскраві потоки синяви, тож він усміхається і любо милується, як соковито пашить зеленню трава. І від того мимовільно мружаться очі, а з вуст починає зринати добродушне й мирне: "Ми-ми-ми!" — щось таке чуле, чудне, без мелодії й слів, але також погідне й доброналаднане.

— Шо, жінка ганя? — спитав у нього його сусід Олексій, примружуючи зверхньо очі, ніби не ганяє жінка у свої періоди кипіння смоли і його.

— Да, завал! — мовив Льонька найдобродушніше.

— Брось, Льонь, ці гразні занятія! — сказав Олексій. — Заходь, в шахи стукнемось!

Тоді Льонька німо розвів руками разом із відрами.

— Я зара подсобник у Броньки, — сказав він, і Олексій згадав, що йому жінка заповідала подібне, але хай іде к чортовій матері, бо на яку халеру йому це тра.

— Я лучче, Льонь, газетку почитаю, да-м! — мовив Олексій, уже чуючи за спиною понуро-попереджувальний рип дверей. — Нє, Льонь, що не кажи, а ти у Броньки під каблуком!

Так воно й було. Льонька наливав воду і тільки всміхнувся загадково, а Олексій поволеньки обернувся на погрозливо-застережного рипа дверей за спиною: на порозі стояло чудо не чудо, почвара чи красуня, як на чиє око, гнівна чи добра, теж як на чиє око, але далеко не мирна Галька, Олексієва жінка, із тонкою гадючкою на вустах. І та гадючка ось-ось зіслизне із вуст, стрибнувши в бік Олексія, але Льонька за шумом води не вчує, що сказала чоловіку Галька. Та це легко вгадати: треба зробити третє і десяте, четверте і шосте, перше і п’яте, третє і сьоме, — і поки вона все те оповіла, Льонька наповнив відра і пішов донизу, власне побіг трюхцем, дрібненькими, швидкими крочками, й від напруги в нього аж жилка набрякла й надулася, і так триватиме, доки тягатиме воду.

Бачить себе на клапті дороги (крутиться й крутиться плівка на апараті дня): натруджений і захеканий, завзятий водонос, який не відає спочину, бо вже ввійшов у ритм, адже йому важливо не так робота, як ритм, як і за рубанком: туди й сюди, з однаковим звуком, з однаковими рухами; головне вловити ритм і щоб він повів його.