Вейн Поль - Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль

мене, що Платеа, від якої має назву їхнє місто, була донькою царя Асопа, а не ріки Асоп”. Якщо хочуть дізнатися минуле якогось міста, то запитують у корінних мешканців, надіючись, що ті зберегли про це докладний спогад, і не видно причини сумніватись у тих спогадах, за винятком наївнос-тей, німф та рік-батьків, що легко виправити. Тіт Лівій не сумнівався в автентичності списку римських царів (сумнівався лише у лицемірних казках до часів Рому-ла; чому ж Павсаній мав би сумніватися в царських списках Аркадії і навіть Ахеї? ДЕКІЛЬКА ІНШИХ ІСТИН: ІСТИНА ФАЛЬСИФІКАТОРА, ІСТИНА ФІЛОЛОГА

Ґ1 і, він не сумнівався v тих уявних

Г    V    ш

списках, які так дурили, починаючи з їхнього власного автора. Ця історіографія щирих фальсифікаторів настільки дивна, що треба на ній зупинитися: ми побачимо, що, продовжуючи цю проблему фальсифікатора, стає неможливим розпізнати між уявішм і |юальііим.

Із усіх дивовижних думок, що ми оглядаємо з початку цій книжки і які складають те, що зазвичай називають еллінським розумом, найдивнішою є, безперечно, та думка, у якій вигадка досягає своєї найменш отесаної матеріальності; яким чином вирішити, що якийсь цар називався Ампікс? Чому цс ім’я, а не мільйон інших? Існувала, отже, якась програма правди, у якій допускалося, що хтось, Гесіод чи інший, казав правду, коли перебирав власні імена, які проходили через його голову, або ж найбільш розсіяні мрії, а Іа Сведенборг. У таких людей психологічна уява є джерелом правдоподібності.

Така позиція, нормальна у якогось :шсновника релігії, не є незрозумілою також в історика. І(ггорики — цс -інше пророки у зворотньому напрямі, — вони оздоблюють і оживляють уявними діями своє пророкування post eventum; це називається історичною ретродикцією або “синтезом”, і ця уявна властивість є автором трьох четвертих кожної історичної сторінки, останН»Чверть тво-

риться документами. Більше того. Історія — це також роман з фактами і власними іменами, і ми бачили, що правдивим вважають усе те, що читають упродовж того, як читають; фікцією це вважають пізніше, а, крім того, треба належати до суспільства, в якому ідея фікції існує.

Чому б історикові не вигадувати імен своїх геро'ів? Романіст добре це робить. Правду кажучи, ні один, ні другий не вигадує; вони виявляють у своїй голові ім’я, про яке не думали. Міфописець, який вигадав перелік царів Аркадії, відкривав, таким чином, у собі дивну реальність, яку він не вклав свавільно, яка перед тим не існувала; він перебував у такому настрої, в якому знаходиться романіст, коли “персонажі йому вихоплюються”. Він міг звіритися цій реальності, бо не було тоді у звичці запитувати в істориків: “Звідки ви це знаєте?”.

Що ж до читача... Від розповіді можна чекати задоволення або ж інформації, сама розповідь може виступати як правдива або фіктивна, і в першому випадку в неї можна вірити або ж називати брехнею фальсифікатора; “Іліада” у своїй більшості подавалася, як історична, але оскільки читачі чекали від неї розваг, поет міг додати туди свої власні вигадки при загальній байдужості. Зі свого боку, читачі Кастора, історичного вигадника довгої серії легендарних царів Аргоса, читали його, щоб дістати інформацію, і в усе вірили замість того, щоб плавати в задоволенні, яке не є ні правдивим, ні фальшивим. Та якраз межа між інформацією і розвагою сама по собі умовна й інші суспільства, аніж наше, практикували приємні науки; міфологія, як частина “граматики” або ерудиції була однією з таких наук у древніх. Тут насолоджувалися запамороченням від ерудиції, солодощами дилетантизму; коли якийсь родич учня, дотепний, освічений, ставив граматистові свого сина важкі питання про “ім’я годувальниці Анхіза або хресної мами Анхімола”, як каже Ювенал, він дуже мало турбувався про їхню історичність. Навіть у нас існує насолода історією як еквівалентом поліційного роману, і дивний твір Каркопі-но під його університетським виглядом походить від історії-фантазії, починаючи з його товстої книги про Вергілія та Остію.

Правду кажучи, проблема полягає в тому, щоб відрізнити історію-фантазію від історії, яка бажає бути серйозною. Чи судитимуть про них за їхньою правдою? Найповажніший учений може помилитися, а особлива вигадка не є помилкою. За їхньою точністю? Вона така ж велика і в фальсифікатора, уявлення якого без його відома іде за підказкою програми правди так само визначеної, як програми, за якою, самі не знаючи цього, ідуть історики, котрих вважають за поважних; більше того, інколи це те саме. За психічними процесами? Вони такі самі; наукова вигадка не є здатністю душі для самої себе, вона є тим самим, що взагалі вигадка. За критеріями суспільства, до якого належить історик? Саме тут його вразливе місце; те, що відповідає програмі правди суспільства, сприйматиметься як наклеп або вигадка в іншому. Фальсифікатор — людина, яка помилилася у столітті.

Того дня, коли Джіаконо ді Вораджине, особливо знаний як автор “Золотої Легенди”, відкрив у своїй уяві троянські витоки міста Генуї, того дня, коли попередник Фредегара знайшов у своїй уяві витоки монархії франків, вони творили лише розважне: вони сформулювали синтетичне судження над а-priori, програми свого часу. Ми побачили, що ціла велика імперія була заснована нащадками Єнея, в даному разі Франсіоном, і що ціла земля дістала свою назву від однієї людини — в даному разі Франція. Залишалося пояснити, що цей син Енея міг робити на Фризькому березі, первинному місцепрожи-ванні франків; відповідь Фредегара не є більш гіпотетична і не менш оперта на поважні прикмети, як і наші гіпотези щодо походження етрусків чи про похмурі століття Риму.

Л проте — на кожну річ свій час. Античні генсало-гісти зуміли вигадати імена богів або давніх царів: кожен зрозумів, що до них дійшли не схоплені досі міфи, та коли 1743 р. неаполітанський конкурент Вазарі повністю вигадав життя, імена та роки життя художників південної Італії, його вважали за міфомана, коли сто п'ятдесят років пізніше виявилася фальсифікація. Бо близько 1890 р. історія мистецтва мала інші програми, сьогодні вельми академічні і старомодні.

Розрізняймо, отже, уявних фальсифікаторів, які роблять лише те, що вважають нормальним їхні сучасники, однак розважають нащадків, і фальсифікаторів, які є такими в очах своїх сучасників. Щоб дістати з наших прикладів менші приклади, скажемо, що той другий випадок стосується випадку із персонажем, від якого краще сміятися, аніж плакати, тим наче, що він ніколи не існував — усі докази його {юального існування відкликалися як сумнівні: якийсь самозванець зайняв своє місце пе-[>ед трибуналом, його книжки писалися іншими, а можливі очевидці його життя були або не безсторонніми, або жертвами колективної галюцинації; як тільки дізнаються, що він не існував, з очей спадають шори і тоді бачать, таким чином, іцо уявні докази його реального існування фальшиві: