Вейн Поль - Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль

сонцем, бо повітря і сонце дають здоров’я189, і він погодився. Але тепер, кати він вивчає Аркадію, він розглядає, окрім того, можливість алегоричного екзегезу, оскільки мудреці давніх часів “мали звичай говорити загадками”; дивовижна історія, яку розповідали аркадійці про те, як Рея давала Хроносу, щоб його обдурити, лошатко і таким чином рятувала Посейдона од цього батька-людожера, не повинна бути безглуздям190; вона має певний глибокий, фізичний, може, і теологічний сенс. Таким був перший крок: перестати цупко триматися ;ш букву міфів191.

Другий крок був більш переконливий: відмовитися од принципу теперішніх речей і допустити, що в міфічні часи обставини могли відрізнятися від наших. Одна аркадій-ська легенда справді розповідала, що Лікаон був перетворений на вовка за те, що приніс у жертву Зевсові дитину; “і ця розповідь переконала мене”, пише Павсаній, “бо аркадійці розповідають її вже віддавна і вона є для нього правдоподібною. Справді, люди того часу були гістьми богів і в залежності від своєї праведності і побожності розділяли з ними їжу192. Нагорода чи гнів, безперечно, приходили їм від богів, дивлячись, чи були вони праведні, чи неправедні”; так що у ті далекі часи можна було бачити людей, зведених до рангу богів. А чому б ні? Епікур193, чоловік мало забобонний, який був упевнений у тому, що світ датується лише од вчорашнього дня і ще знаходиться у повному влаштуванні (лише у цьому сенсі він вірить у “прогрес”), з цього робив висновок, що за мізер століть світ перейшов через значні зміни; він, отже, допускав, що люди давніх часів сильніші од людей сьогоднішніх, мали досить добрий зір, щоб помітити в ясний день богів, тоді як ми спроможні ловити винромінення їхніх атомів лише через канал сновидіння.

Сам Павсаній, як бачимо, навмисне пов’язує свою еволюцію з тим, що він пізнав в Арка дії і з довір’ям ставиться до легенди про Лікаона, оскільки її традиція дуже давняии; вона не є одним із тих фантазувань, які згодом накриють первинну правду. Треба насамперед нагадати, що Павсаній не забобонний і зовсім не без-иірок; окрім того, перестрибуючи через три-чотири століття міфології, що стала шкаш|к;ькою, він поновив книжковий, та не банальний контакт з місцевим життям невідомих легенд; це дослідник бібліотек, старі книжки примушують його мріяти. Лркадія теж: ця строга, бідиа, така мало ідилійна країна змусила вже своїм архаїзмом помріяти Каллімаха і вважалася країною, в якій нічого не змінилося з первинних звичаїв та вірувань. Павсаній дуже чутливий до архаїзму, який зближуються із правдою. Масмо дивний доказ цього: починаючи від своїх юнацьких досліджень про Афіни, Павсаній195 надавав великого значення гімнам певного ГІамфоса, якого сучасні вчені поміщають в еллінську епоху і якого Павсаній вважав давнішим од самого Гомера; ось тепер він думає, що Памфос при нагоді навчався в аркадійців. Одне слово, пригнічений безглуздям стількох міфів та не маючи змоги, як праведшій грек, уявити, що можна про всіх і вся говорити неправду, Павсаній погодився врепггі-решт, що міфи то говорили правду алегоріями та енігма-ми, то навіть говорили дослівну правду, будучи настільки давними, що їх не можна було запідозрити у тому, що вони спотворені вигадкою. Духовна революція? Не знаю: безперечно, цілком логічна еволюція.

Еволюція, яка дотримується лінії розвитку грецької думки від часів Фукідіда і Платона; у своїй побожності, як і в своїх сумнівах, Павсаній залишається класиком і

V    1

ніщо не дає передчувати в ньому неоплатоніка і майбутню релігійність. Крім того, Павсаній не є легким автором, і я повинеи признатися у своїй невпевненості перед читачем; якщо нитки ускладненої канви, яку снує наш автор, дозволяють себе розплутати, з другого боку важко вирішити в деталях, чи він говорить на свій рахунок, чи лише як філолог. Ось, скажімо, аркадійці. Так, саме аркадійці розповідають йому, що битва богів і гігантів відбулася в їхньому краї на берегах Алфеї; чи він стане вірити у ці казки про гігантів, про які не хотів більше слухати Ксенофонт? Він наводить аргументи, одержані із природознавства, він довго дискутує196; чи він забавляється, чи справді у це вірить? Не хочу давати відповідь. Іншого разу197 йому показують в Хероиеї скіпетр Агамемнона, що його викував сам Гефест, як про це розповідає “Іліада”; він довго дискутує про цю реліквію, відкидає, за критеріями стилістичного встановлення дат, інші можливі витвори Гефеста і робить висновок: “Подібності кажуть, що лише цей скіпетр є роботи Гефеста”. Якби цей уривок не належав IX книзі, тут можна було б побачити ставлення філолога, який вдає, що в усе вірить, але з певною дрібкою гумору; та, оскільки Павсаній сказав у книзі VIII, що у тих стародавніх часах боги єдналися з людьми, не знаю більше, що маю думати. Не знаю цього, тим паче у третьому випадку198, з генеалогією аркадійських царів, бо, говорячи про історію, Павсаній робить це з тією ж щирістю і з тими ж викрутасами, коли говорить про релігійні легенди. Відважмося і признаймося, що він це робить навмисне: цей грек, якого вважали компілятором, таким собі Бадеке-ром, забавляється тим, що кидає нас у сумнів, як Валері або ж покійний Жан Полан. Скажемо радше: як Каллі-мах, бо таким якраз був олександрійський гумор.

Павсаній — історик: його методика є тією самою, що і для релігійних міфів і наших сумнівів, інколи таких самих (генеалогія аркадійських царів...); чи бере він для власної вигоди інший довгий ряд — ряд ахейських царів? У релігії він вірить у божества, та не в міфологію, а в історії — у глобальну автентичність героїчних часів. Однак його глобальність не є нашою, це глобальність Фукідіда, коли той пише, що Гелен дав гсленесам їхнє ім’я і що Атрей, дядько Еврісфея, догоджав народові і став царем; це є автентичним, це головні персонажі та факти політичного порядку і власні імена.

Маємо справді уривок, де врешті можна пізнати те, що думає Павсаігій і треба його процитувати190, аби швидше з цим покінчити: “Народ беотійці взяв свою назву від Бойота, якого називають сином Ітоноса і німфи Ме-ланіппи та онуком Амфіктіона; якщо оглянути назви їхніх різних міст, беотійці запозичили їх від імен чоловіків і, особливо, жінок. Зате люди Платей, як мені здається, автохтонного походження; їхня назва походить від Пла-теа, яку вважають за доньку ріки Асоп. Зрозумію, що, по суті, вони теж мали насамперед царів: монархічний |>ежим був звичним у Греції; однак іцодо царів, то пла-гейці їх в себе не знали, хіба що Асопа, а ще перед тим Кітсрон; вони кажуть, що той другий дав своє ім’я горі, а перший — ріці. Я вважаю, як на