Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

машини. — Можу я передати листа? Тут звичайна приватна кореспонденція, сер, де, звісно, згадано й вас, Х’ю.

— Пітер! — гукнув водія розчервонілий од клопотів і біганини Вундстон. — Ви сьогодні будете в Атланті, то прихопіть пошту містера Острожного.

— Це нам завиграшки, — згодився Пітер і з поштивістю підійшов до Острожного.

— Відправте рекомендованим. Ось вам гроші, сер, — розпорядився Павло і добув з чорного довгастого гаманця нову п’ятидоларову купюру.

— Ви дуже щедрі, сер, — усміхнувся Пітер, конвульсійно сіпаючи головою. — Наші мільйонери ощадливіші, сер.

— На те вони й мільйонери, — мовив Павло.

— Квитанцію привезу увечері, сер, — пообіцяв Пітер і помахав конвертом, мовляв, про це доручення він пам’ятатиме в першу чергу.

— Вам пощастило, сер, — сказав Вундстон, коли Пітер хряпнув важкими дверцятами машини. — Пошту сюди возять двічі на тиждень, гелікоптером. В основному там кореспонденція містера Гленда. Він її одержує мішками. Як не дивно, але в Штатах є ще багато охочих пережити ядерну веремію подібно до Гленда. І найбільше таких кротів цікавить одне: хто залишиться після війни?

— Ніхто не залишиться, — різко сказав Павло й майже впритул подивився в хитрувато примружені очі Х’ю.

Павло застеріг, що на невловимо коротку мить зіниці Вундстонових очей звужувалися, немов діафрагмочка об’єктива, і звідти визирали холодні чорні гадючки справжнього єства цього талановитого товстуна в картатих просторих штанях, світлій полотняній куртці і фетровому береті на великій круглій голові.

— Ви так думаєте? — запитав Х’ю, схиляючи голову до лівого плеча й розглядаючи Павла на тлі вже високого неба.

Острожний промовчав: він не хотів повторюватися. До того ж йому обридли безперервні балачки про можливий експеримент у майбутній і останній війні, коли кожен вважав за потрібне висловити свою думку, ніби йшлося про лабораторний дослід, а не білу віхолу, що змете життя з планети.

— Я вам відкрию велику таємницю, — тихо заговорив Х’ю, заклопотано добуваючи з внутрішньої кишені свою шкіряну сигарницю. — Палите? Гавана.

— Мені однаково: я не розбираюся на тютюнах.

— Невже ніколи не закурили? Навіть хлопчаком, коли дуже хотілося стати дорослим?

— Ніколи. Я уже змалку знав, що тютюн і спирт убивають розум.

— Звідки така обізнаність? — удавано здивувався Х’ю. — Може, ви інтелігент не з першого коліна?

— Не з першого, якщо це вас так цікавить, — холоднуватим тоном відповів Павло.

— Тим, хто не палить, дим здається смердючим, — погодився Х’ю. Роздивляючись кінчик сигари, мовив глухуватим голосом: — Ядерної війни не буде. Цього не допустять не тільки ті борці, що галасують на всіх континентах і навіть забутих богом островах, — цього не дозволять мільйонери і мільярдери, сер. Останнім, як нікому, не хочеться вмирати. Тому Президент Штатів постійно відчуває на собі оптичний приціл. Президент може кричати що завгодно і про що завгодно, але між його особистим бажанням і наказом про пуск стратегічних ракет лежить прірва вічного мовчання. Політики, сер, проґавили момент, коли атомна бомба вважалася зброєю. Зараз із невеличкого грибочка, який міг, скажімо, поруйнувати Атланту, виросла ніким не керована химера, що накриє своїм капелюхом цілу Англію. Лише одна ракета, і острови Великобританії, наймогутнішої колись морської держави, кануть у воду, як загадкова Атлантида. В руйнації людство досягло вершини. Тому ядерна енергія — це вже не зброя, а схований джин, що не знає свого господаря. Так що, на мою думку, джину доведеться там і сидіти, доки не знайдеться на нього надійне ласо.

— Це пісня для малят або, як кажуть, колискова для майбутніх мерців. Люди не вірять у це, доки на планеті ще є полігони.

— Лабораторія — теж полігон, сер, — зауважив Вундстон. — І ви, як вам відомо, шукаєте не нові сорти рису, а велику енергію добра і зла.

— Але я не вчуся бити в тім’ячко, — уточнив Павло, відчуваючи відразу до Вундстона. Він не знав, чим саме не сподобався йому Вундстон, але все більше переконувався, що цей просторікуватий товстун здатний спопелити світ. Ось так, як зараз, спокійно покурюючи свою сигару, може ввійти в блок пускової камери й вставити жало ключа в закодовану шпарину контрольного поста.

Вундстон швидко озирнувся на Павла, і в його очах; блиснув гострий розум.

— Ви вгадали, сер, — твердо заявив Вундстон. — Ми вас обійшли на самому початку. Ще тоді, коли ви посилали анафему на кібернетиків. Тепер ви вже поряд, але не забутвайте, що вам ще бігти зайве коло. А це — двадцять років, сер. Третина віку цілого покоління.

— Можливо, — погодився Павло. — Але ми перебуваємо в різних часових площинах, містер Х’ю. Ви забули, що імперіалізм відстав на ціле покоління.

— Це засторога для політиків. Для науки — це не так уяге й важливо, — буркнув Вундстон.

— Для тієї науки, яка працює на полігон, — уточнив ЇІавло.

Х’ю підвів голову й задивився на велике, притьмарене напівпрозорими димами сонце.

— На вітер, — обізвався, даючи зрозуміти Павлові, що не бажає дискутувати про науку. — Час будити молодих та снідати: голодні чоловіки не вміють тверезо мислити. Ви не помічали цього, містер Павел?

— Ситий мислить черевом, — заперечив Павло, рушаючи разом з Вундстоном до високих сходів вілли.

— Ситі просто мовчать. Це краще. Балакуни заважають думати. Ви зі мною згодні?

— В останньому.

— Проте ви не цураєтесь суперечок про політику.

— Тепер наука, як ніколи, стала надто високою політикою, містер Х’ю.

— Для мене головне — істина. А хто її відкриє — комуніст чи республіканець — мені однаково.

— І не забудьте додати, що в умовах Штатів дуже важить, кого саме переселять в ось таку віллу, містер Х’ю, — з неприхованим роздратуванням підкреслив Павло і показав рукою на дубові парадні двері з масивним бронзовим окуттям.

— Знали б ви, скільки з’явилося заздрісників у містера Макларена. Дехто вже називає його