Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

відвертим зрадником науки, хоча усі знають, що саме Малькольн стоїть на порозі грандіозного мирного відкриття. Просто він не проґавив своєї фортуни і вчасно зробив ставку на Рассела.

— Так, Малькольн дуже змінився, — мовив Павло. — Хоча кожен по-своєму знаходить себе. Малькольн не застрахований від розчарувань, в нього ще все попереду.

— Я — теж, — підтакнув Вундстон, але надав цій фразі іншого значення. — От ми й дійшли згоди, сер. Я завжди люблю сідати до столу з однодумцями. Бодай з тими, хто не має наміру подати сусідові затруєного вина. Вас ніколи не лякала доля Моцарта? — запитав Х’ю й загоготів басом, запрошуючи Павла до просторого холу з готичними вікнами, забраними вітражем. — Хоча все це гарненька вигадка з тим Моцартом, але ми віримо. Напевне, це вигадали рідні заради слави Моцарта, знаючи, що їхній великий пращур помер без імені і в злиднях.

— Великі народжуються для невигаданих трагедій своєї епохи, і тільки наступні покоління ставлять їм пам’ятники як апостолам людського духу, — сказав у відповідь Павло, задивляючись на вітраж північного вікна. Спершу Павлові здалося, ніби він десь бачив ці три високі тополі, схожі на два коротких і один довгий гостряк списа войовничого племені уд-ду. Тополі здіймалися на тлі зеленої низини, що поступово густішала фарбою — домішувався ледь вловимий бузковий колір далини, оперезаної стежками. То здіймалася висока гора з квітучим садом на південно-західному схилі і невеликим містечком з висотними будинками. Воно мало одну вулицю, яка одночасно була майданом цього незвичного міста рицарських часів. Павло б ще сумнівався, якби не відбиток зрізу живого дерева. Він нагадував шматок, можливо, тієї ж тополі, що росла на місці зрівняного з каменем пенька. Її зрізали ті, хто сховався у своїх кам’яних фортецях з довгуватими вузькими вікнами. Зріз дерева був світло-зелений…

— Що ви там побачили, сер? — здивувався Х’ю, спостерігаючи за Павлом, котрий уже кілька хвилин розглядав вітраж.

— Ніколи не думав, що зараз так модно наслідувати Антоніо Фрасконі, - відповів Павло. — Якщо я не помиляюся, то вітраж — копія «Тоскани»?

— Так, це копія «Тоскани», — підтвердив Х’ю. — Малькольн у захопленні від цього зайди, що отаборився в Штатах. Фрасконі ніколи не був і не буде американцем. Йому наплювати на наші ідеали.

— А хіба це не те, що ви називаєте іконостасом Америки? — запитав Павло й показав на нижню шибу сусіднього вікна, поділену на дві половини: вгорі плавали риби, а внизу, між водоростями, плавало птаство. — Зверніть увагу ось на цю велику рибину, у якої з рота стирчить її менша родичка, якій не поталанило в житті.

— Мушу сказати, ви непогано вивчили історію Америки. Але зрозуміти її зможете, коли поживете бодай з рік серед таких, як я, містер Павел.

— Спасибі за відвертість, містер Х’ю, — стримано усміхнувся Павло й пройшов до низенького столу з журналами мод. Усівся в крісло й механічно взяв чималий журнал з кольоровими фотографіями на крейдяному папері.

— Понудьгуйте, містер Павел, — озвався Х’ю, беручись за перила сходів. — Я на хвилинку піднімусь до себе. Лише один діловий дзвінок.

— З радістю, — муркнув Павло, не підводячи голови від красунь і дивуючись, що всіх їх об’єднує порожній погляд майже прозорих риб’ячих очей. «Інша б просто не погодилася грати роль живої ляльки, — вирішив Павло. — А може, то люди ще змалку розбестили красу й зуміли погасити думку? На цьому континенті ніхто не може належати собі. Ні краса, ні розум, ні жорстокість. І це зумів показати великий Фрасконі. І тому його ненавидить хитрий лис Вундстон, мріючи про суспільство самовдоволених блазнів, чимось схожих на оцих гарненьких дівчаток в супермодних штаненятах. І нейроблазні теж, напевне, матимуть такі напівпрозорі очі. Пласкі й порожні, через які ніхто не зазирне в спустошені людські душі».

Павло вже не бачив манекенниць, повертаючись думками до «Тоскани», де зелений зріз живого дерева нагадував химерну крижину, що тримала на собі фортеці і, немов щит, оберігала гору від безодні між реальним життям і природою, яка танула зеленою свічкою, вкривала темнаво-бузковим попелом ще молодий, осяяний цвітом сад.

Х’ю Вундстон, проходячи повз кімнати, де весело наспівувала Катя, вдоволено мугикнув і майже бігцем дістався свого кабінету. Підтягнув до себе телефонний апарат, натиснув першу позицію закодованої пам’яті, почекав, зосереджуючи увагу на червоній пульсуючій цяточці індикатора.

— Вас слухають, — обізвався у трубці рівний голос.

— Турбує Х’ю. Чим ви займаєтесь?

— Готую сеанс з «шампіньйоном» Гленда, сер, — діловим-тоном доповів Джой Блеклі.

— Для чого ви перекинули пеленг на віллу Малькольна? Хто вам дозволив знову шарпати нерви нашим гостям? Чи ви хочете зірвати нам усю операцію? Ви знаєте, скільки в неї вкладено?

— Я спробував, чи працює пеленг «папороті». На це було особисте розпорядження міс Брайнт.

— Дідько б вас забрав обох! — гаркнув Х’ю в трубку й озирнувся на двері. Потім тихіше додав: — Я прекрасно чув, як марила наша новенька. Не знаю, чи запідозрив щось її чоловік, але ви перевищили свої повноваження, Джой. Ви перейшли на режим фільтрації. Не утніть ще чогось, доки вони не переїхали на Ранчо Доута. Я тут щось придумаю, щоб усе це здалося звичайним сном. Ви чуєте мене?

— Так, сер.

— Ви одержите свої тридцять відсотків за умови, що будете виконувати тільки мої розпорядження. Ви чуєте, Джой?

— Я не гарантую цього, сер. Міс Хілда має ключі від мого блока і має доступ до шифру абонентів.

— Зніміть код замка і перейдіть на аварійну частоту. Ви мене чуєте?

— Так, сер.

— Міс Хілду я затримаю до вечора, а ви спробуйте впоратися з частотою і кодом. І не забувайте, ви ризикуєте власною головою. Це я вам кажу як колезі. Люди Рассела ніколи не залишають слідів, містер Блеклі. Раджу про це подумати й десятою дорогою обминати пройдисвітку Брайнт.

— Але ж…

— Ніяких «але», Джой, якщо ви хочете забезпечити свою старість. Бодай дожити до неї.