Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

«…Я ніколи, Семене, не вчив яблуню родити яблука, але зараз я сиджу не в своїй затишній кімнаті в Ягелі, звідки можна просто тобі зателефонувати чи приїхати з візитом. Я гостюю в Макларена, де за вікном догорає небо від заграви над Атлантою. За один день, друже, я збагнув, що нас намагаються тут обійти на крутому віражі. Не знаю, чи лише гроші сприяють тому, але тут — особливо в науці — відчувається закон природного відбору. І ті, хто залишається на орбіті, вміють думати або, як каже Малькольн, робити науку.

Сьогодні я не можу відійти від початого, бо завтра вже буде пізно боротися з енергією гравіталу, яка вже пульсує в руках Малькольна. Я б ще сумнівався, якби не сидів зараз на другому поверсі вілли мого американського колеги. Шанси Малькольна зараз подвоїлись: в Америці тепер працюватимуть над однією проблемою Острожний і Макларен, в той час як у нас дома, делікатно кажучи, з цієї теорії кепкують, а Іван Антонович Череп добув з старої шафи свою побиту шашелем дудочку й ледь не називає тебе й мене антитілами в сучасній науці.

Отже, я відрізана скибка і ні до чого мене вже не приліпиш. Ти мариш докторською. Вибач, Семене, але я не вірю, що тобі потрібна лише докторська. Для рангу, як генералові — широкі лампаси на штанях. Доброго в тобі багато. А найголовніше — ти впертюх у роботі. Хоча ти іноді зраджуєш себе і даєш волю інстинктам… Безперечно, все можна виправдати, коли подумати, що раз живеш на світі і що розкошують під сонцем не ті, кого природа наділила розумом і ощасливила талантом, а звичайні собі двоногі. Звісно, жаль себе, коли думаєш про втіхи. Не хочеться йти супроти спокус, змушувати себе сідати до столу зі стосами книг і паперу. Іноді змушуєш себе до роботи, впевнений, що саме в молоді літа звання доктора наук дарує тобі славу і любов.

Я вірю, що ти, як ніхто в нашому інституті (Урбану вже пізно міняти погляди), можеш витримати амплітуду стресів сучасної науки й почати майже з нуля. Я не залишусь в боргу і вивідаю у містера Х’ю все, що зможу, хоча він і тримає свої козирі в підшкірній кишені. Ближче до справи: займись нейроелектронікою в рівному обсязі як радіо-, так і телеімпульсів, пов’язаних з енергією людського розуму. Тут ти станеш не просто доктором з дипломом, а одним з тих, кого згадають нащадки. Або прокленуть. І саме з огляду на те, щоби не прокляли тебе, Семене, коли хтось у новому тисячолітті знайде цього дружнього листа в твоїй трухлявій скрині, саме тому берись до діла.

Минув лише день, Семене, наш перший день на цьому континенті, та я відчув: завтра вже буде пізно й тобі починати те, про що я кажу. Починай сьогодні ж, поки наше покоління добуває з одних і тих же знань прогрес і зброю.

Можливо, треба все це назвати точніше: щит і меч. Так знай, тут уже кують меча, Семене. А його зробити легше, бо всяка руйнація на землі відбувається за коротку мить.

Меча кують. Не знаю, Семене, чи дістане він тебе в Ягелі, коли містер Х’ю замахнеться ним десь на березі Атланти або перевезе його ближче до Європи. Цього не скажу, але вже відчуваю на собі дивний погляд когось невидимого, але страшного своїм всевладним шаленством безуму. Такого зі мною ніколи не було. Я не вперше перетинаю океан.

В Америці, Семене, надто ділові люди, й вони навчилися спресовувати час. Інакше й не можна, якщо хочеш за неймовірно коротке життя зробити бізнес.

Сьогодні над планетою витає жах міфічного Армагедона. Вірю, що цей стрес атомного віку людство переживе. Можливо, тільки для того, щоб знову побачити на горизонті вік нейтронний…

Мабуть, я малюю світ надто темними фарбами. Причиною тому міг бути вчорашній вечір і незрозумілі Катині галюцинації, але саме тепер я знову згадав застереження Архипа Тесленка. Пригадуєш, він сказав: страшно подумати, що на самітних зимових дорогах тебе ждуть вовки. Страшно. Але ж вони ждуть…

Невідворотна зустріч змушує нас подумати й про те, щоб не тільки ти, а й твої діти могли безборонно йти тими шляхами. Про дітей нам дбати, Семене… Нам — і нікому іншому.

Якщо ти маєш до мене особисту неприязнь, то не зважай на це. Ти можеш і повинен стати вище власних примх. Думай про мене, як про ворога, котрий скаже ту правду, про яку змовчить друг.

Чекаю листа. Адреса в мене трохи дивна, але пишу таку, яка є.

До зустрічі в листах. Уже розвиднілось. Он вештається у дворі товстун Вундстон. Кличе Пітера Гоулда — шофера Малькольна. Мабуть, ще когось привезуть подивитися на мене і на Катю: Малькольн усіх пригощає гістьми з Радянського Союзу. Ми мусимо тут сидіти три дні, бо на ранчо Доута ще щось не встановлено так, як цього вимагає комісія. Цікаво, чи вони обладнають наш будиночок мікрофонами? Мабуть, постараються. Так що фактично їдемо в палати самого Навуходоносора.

Тисну руку. Твій Павло».

Острожний не мав звички перечитувати листів, шкодуючи час. Згорнув два лопотючі аркуші, знайшов у тій же теці твердий конверт з марками, заклеїв його й кинувся у двір, щоб передати пошту Пітером Гоулдом, що вже влаштувався в дорогу.

— О-о! — загукав ще здалеку до Павла Х’ю Вундстон, підіймаючи в привітанні коротку дебелу руку. — Великі завжди мало сплять. За всіх часів і в усіх народів. Якщо у вашій руці справді конверт з листом, то клянуся міс Хілдою, що наша балачка з Пітером аж ніяк не могла вас розбудити й спонукати до перших дорожніх нотаток.

— Мене розбудила самота, містер Вундстон, — спокійно відповів на зливу компліментів Острожний і привітався з Х’ю за руку. Кивнув на Пітера, що саме зачиняв натоптаний чимось і прикритий пледом багажник