Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

«Це вогні над Атлантою», — вгадав Павло, милуючись світлом, що пригасало й спадало нижче хмар — пруг вохри меркнув, немов холола залізна шпуга й вкривалася попелястою окалиною, і на її тлі яскравіше розгорялися рубінові ліхтарі телевежі, ніби хто стромляв у землю згасаючу головешку, та вітер здував білу завію попелу, роздмухував жаринки й з кожним подихом передсвітанкового океану вони набирали сили, змигували язичками пекучого вогню, погрожуючи запалити молодий довірливий світ від неба аж до землі; то враз із схованої по той бік безодні вилітали снопи білуватого вогню, ніби хтось торкався залізних причалів Атланти велетенським електродом, вихоплюючи з темного неба білу цятку літака й три розвихрені смуги його сліду; небо вищало, здіймаючи над землею анфіладу огнистих хмар; меркли зорі, чорними ґратками проступала телевежа, а над верхівкою лісу вирізьблювалися химерні обриси високих дерев; за мить сполохи пригасали, залишаючи в небі лиховісну заграву над чужою Павлові землею. У душі млоїло передчуття незбагненної тривоги, непевних чекань чогось невідворотного, несподіваного й страшного своїм лиходійством.

«Це журба за своїм краєм, — втішав себе Павло, тісніш сплітаючи на грудях руки й згадуючи Київ на високому березі Дніпра, де народився й виріс. Ось так само вечорами темніє ліс над берегом, яскріє намистинами вогнів телевежа біля Бабиного яру, низько над горизонтом зависли Терези, виважуючи на своїх зоряних шальках початок і кінець малих світів і велику вічність вогню… Ці сполохи нагадали мені північне сяйво, що добре видно з вікна моєї квартири в Ягелі. Я завжди любив стояти біля вікна й дивитися на тиху музику вогнів, на трепетну палітру сонячної гами. Я думав чомусь, що такої ночі звірі, птахи і люди не зводять очей з неба — кожен по-своєму розуміє, яке то щастя дивитися на мінливі вітражі Всесвіту й пройматися високою любов’ю до своєї землі, такої небуденної у мить нашого прозріння. Але це було там, над Дніпром і в Ягелі, що тепер дуже далеко — за отим чужим холодним лісом, за грізною загравою чорнильного неба і єдиною блискіткою незнайомої мені зорі. Два роки не бачитиму я довгого коромисла Терезів із золотими зорями в чорних шальках далини…»

Павло здригнувся від доторку рук і різко обернувся, відшарпнув штору — перед ним стояла Катя в короткій помаранчевій сорочці. Бліде обличчя освітлювалося далекими спалахами.

— Я вас знаю, — мовила Катя, обмацуючи щось невидиме обома руками, ніби між нею і Павлом була скляна стіна. — Ви Павло Острожний, і я…

— Катю, прокинься, Катю! — ледь не крикнув Павло. А сам заніміло дивився на пульсуючі вогники на грудях дружини — то світилася платинова підвіска, що її подарувала Хілда Брайнт. «Так світилися застережні вогні на телевежі в Атланті», — згадував Павло й не міг відвести погляду від то яскріючих, то згасаючих вогників рубіна. Катя стояла із заплющеними очима й ласкаво усміхалася…

— Ви так налякали мене, Павле, — заговорила тихо, і Павлові спало на думку, що Катя переказує чиїсь слова.

Він відчув, як беруться холодом скроні.

«Це все та відьма», — лайнувся подумки на адресу Хілди Брайнт. Тверезий розум фізика підказував, що на Катю могла вплинути різка зміна магнітного поля, міг подіяти психічний шок від побаченого в катакомбах Гленда, потім — різке розгальмування від точних уколів Хілди Брайнт, що все це не має нічого спільного з рубіновими мерехтами підвіски, де для ефекту ювеліри використали мініатюрну електроніку. Розуміючи це, Павло все ж обережно простягнув руки, помічаючи серед мережок на сорочці дружини довгастий рубін застібки…

Павло не збагнув, що сталося, але хтось відштовхнув його руку, і він одразу ж почув тонкий істеричний крик. Від несподіванки метнувся до вікна: хто б міг кричати на обійсті Малькольна, яке стояло самотою під лісом, недремна сторожа всю ніч стежила лазерними очима, утворюючи квадрат невидимого, але нездоланного паркану?

Крик різко обірвався. «Невже все привиділось? Чи виною тут вілла Малькольна, який поселився над головою дивакуватого Гленда?»

Зсунувши штори, Павло підійшов до ліжка. Катя спала. Обережно підняв ковдру, щоб побачити підвіску. Рубіни не світилися. «Треба сказати, щоб знімала на ніч це брязкальце», — нагадував собі, знаючи, що дружина любить прикраси. «Ми живемо і в снах, — жартувала на Павлові кпини. — А я хочу бути гарною й там, де кожен сам собі світ цілий». Павло постояв ще, чекаючи, чи не обізветься Катя, потім тихо вийшов у робочу кімнату.

На просторому столі лежала шкіряна тека, з якої визирали аркуші цупкого синюватого паперу. Павло дивився на теку, але не міг зосередитися: йому заважало відчуття, яке з’явилося з тієї самої хвилини, коли переступив поріг підземелля Гленда. «Може, я побачив останні дні людства й збагнув усе безглуздя його виняткової місії серед живої природи планети? Ні, це не те», — заперечив собі й потягнувся до паперу. Поклав чистий аркуш, узяв тонку пластикову ручку й механічно почав малювати обриси гір, вузьку стежку над прірвою. Стежкою йшла жінка в короткій нічній сорочці, а на жінку дивилися очі — великі сторожкі очі з безміру Всесвіту. Павло не знав, кому належали ті очі, бо не було обличчя, навіть тінь не впала на стежку…

Жінка йшла під магнетичним поглядом когось дужого й немилосердного; йшла, не маючи змоги озирнутися: вона притискалася плечем до скелі, а коли переступала стерте каміння вузенького хідничка, думала, що саме в цьому місці багато хто не витримував і оглядався, а в наступну мить уже летів у провалля, зриваючи скривавленими пальцями каміння…

«На сплячого не можна дивитися», — вкотре повторив Павло, зосереджуючи увагу на маленькій жінці, котра все ще мала надію пройти мимо урвища.

«Так, коли дивишся на сплячого, це на нього навіює жах, — розмірковував Павло й питав себе: — Чому тверезий розум має силу над тим, хто спить? А Х’ю й Хілда теж посіяли в моїй душі чорний мак страху. Чи не пристрілюються вони з нейрогарматки й до моєї голови? Хоча, можливо, вони почали з Каті…»

Павло взяв другий аркуш паперу, подумав хвильку й швидко написав угорі: «Здрастуй, Семене!» Зітхнув глибоко й нахилився над столом, намагаючись уявити здивування в очах