Еберхард Паніц - Фосфорна квітка

думки, однак фанатично любили життя, а не смерть. Війна війні! — проповідували ці люди, але ніколи не підняли б зброю проти тих, кого самі називали ворогами людства. Вони камінням боролися проти бомб, обклеювали мури казарм і військових заводів плакатами, борючись із «фосфорними квітами», безсилою зненавистю воювали проти сповненої зненависті сили; приблизно так це все було. Не справжніх убивць, а Вундервальда було занесено до чорного списку.

Едвардс забрав у бюро подорожей авіаквитки, сподіваючись лишитися живим і якось позбутися цього всього. Валіза й сумка лежали в автомобілі на задньому сидінні, Вундервальдові картини були загорнуті в газети, на яких пишалися його ж фотографії, в заголовках траплялося й прізвище Ашфільда. З усім цим хотілося чимскоріш розпрощатись, Едвардс поїхав униз понад Рейном до аеропорту, де були всілякі магазини, серед них і магазин автомобілів, у якому за його «рено» могли дати кілька тисяч. У крайньому разі він міг би відправити свою любу карету пароплавом до Іск'ї або якоїсь іншої країни, що була ще для нього відкритою.

Перекупник з півгодини розглядав своїми рисячими очима його автомобіль, поки знайшов на лаковому пофарбуванні кілька незначних подряпин:

— Second hand, second price.[24]

У Сан-Франціско Едвардс іноді охоче їздив трамваєм, цим кумедним видом транспорту. А тепер його змусила це зробити гірка необхідність, і він став у чергу з робітниками, які, можливо, вийшли з цехів Бланка, і дав дві марки кондукторові. Він продав свій автомобіль, мав у кишені досить грошей і міг би надалі їздити трамваєм, десь виходити, вдовольнятися тим, що має, й не поспішати додому. Його нічого не гнітило, не зв'язаний він був ні обов'язками, ні словом, не чекали на нього ні уроки англійської, ні консультації в «Трансатлантіку». З трамвая він задля втіхи спостерігав скупчення автомобілів перед світлофорами, перехрестями та в'їздами до міста, де ніде не можна було знайти стоянки. Нічого не могло зарадити власникам сотні кінських сил, вони пробирались уперед набагато повільніше, ніж трамвай, і тонули в хмарах власного диму. Із задоволенням слухав Едвардс, як у кишені його піджака хрумтять банкноти — винагорода за вихід із того шаленого каравану. Поблизу Рейну він вийшов з трамвая і зайшов до одного з тих ресторанів, які через високі ціни були майже завжди порожні. Згодом до його столу підсів старий, аристократично вдягнений чоловік і розгорнув свіжі газети. Слово «газ» трохи зіпсувало Едвардсові апетит, але він зберігав спокій навіть тоді, коли сусід спробував зав'язати з ним розмову.

— Ви не тутешній, правда? — зауважив чоловік приязним, але доволі категоричним тоном. — Що робиться в місті останнім часом, такого раніше ніхто й у сні не бачив.

І він завів мову про газ.

Старий замовив собі квасоляний суп, він коштував стільки ж, як і філе з телятини, а філе Едвардс невдоволено відсунув убік.

— Той художник, у якого трапився цей випадок з газом, він же комуніст, — запевнив сусіда Едвардса. — Від цих людей можна всього чекати, вони ще нас усіх потруять газом.

— Ви сказали «потруять газом»? — перепитав холодно Едвардс. — Цим тут, мабуть, раніше займалися й інші.

— Ах, це вже вийшло з моди, — сказав старий і запевнив, що знає світ досить добре. Він, мовляв, електрик, свого часу брав участь у спорудженні берлінського, лондонського й навіть чікагського метро: — Хоча взагалі скрізь треба бути готовому до найгіршого.

Тепер він, мовляв, пенсіонер, удівець і захоплюється збиранням німецьких і англійських газет із судовими репортажами й кримінальними справами, особливо такими, де злочин учинявся за допомогою техніки.

— Усі вбивства, які маскуються під виглядом нещасних випадків, дуже захоплюючі, — сказав він і, ніби в маренні, додав: — Політика мене не цікавить, хіба що дуже витончена. Тому я й завів розмову про того Вундервальда й про газ.

— Абсурд, — зауважив Едвардс і сягнув очима кілька рядків статті, яку старий вважав сенсацією. «Смертоносна рука», — так було написано в газеті. — «Рука художника, яка робить звірами інших і сама по-звірячому виконує свою чорну справу».

— Абсурдні факти теж бувають, — відповів старий і розповів, що десять років тому за дорученням міських властей він мусив перевіряти електропроводку Вундервальда, бо він без дозволу був підключився до мережі вуличного освітлення. — Без дозволу, без лічильника, й не платив за це ні пфеніга. — Старий висьорбав рештки свого квасоляного супу й білою хусточкою витер собі рот і лоб. — Взагалі це страшно небезпечно — робити щось подібне. Очевидно, цей пройда скористався для цього тимчасовим припиненням подачі струму, щоб підключитись до міської електромережі! Буває, що ми на такі випадки заплющуємо очі, бо ж, зрештою, це було небезпечно лише для нього. Якби він так і залишивсь анархістом і не став комуністом, то я й далі симпатизував би йому.

— Симпатизували б чи ні, ця людина нікому не загрожує, нікому!

— Панове ще чогось бажають? — запитав офіціант. — Чи, може, зволять почитати свіжі вечірні газети, їх тільки-но принесли?

Едвардс відмовився. Газети з прізвищем Вундервальда переслідували його на кожному кроці. Він лаштувався спалити за собою мости, однак довкола нього й досі тхнуло газом, який душив його й паралізував.

— До побачення! — сказав він. Йому вже не хотілося бачити ні старого, ні ще когось. Хіба що Маргрет. Можливо, хотів би ще на хвилину побачити Ріту, щоб сказати їй: «Квитки на літак я забрав і тут же за них сплатив, вони ж обидва були виписані на прізвище Едвардса».

Він швидко вийшов із залу, проте знав: так легко, як йому уявлялося, він не розпрощається ні з цим містом, ні з Вундервальдом, ні з деревами Ашфільда, привезеними з такої далечі, ні з усіма нездійсненими сподіваннями. Свою валізу, сумку й картини разом із «Фосфорною квіткою» він здав в аеропорту до схову. Невже ключ від ящика камери схову кинути в Рейн, а тоді й самому плигнути вслід за ним? Ні.

34

Лише на березі Рейну він згори до низу застебнув своє непромокальне пальто, яким бавився вітер. Хвилину Едвардс простояв, спостерігаючи за крижинами, що з гуркотом