Еберхард Паніц - Фосфорна квітка

— Ідіть, будь ласка, зі мною, — відгукнувся лікар і, не сказавши більше ні слова, пішов у супроводі комісара вздовж коридора, вимощеного білою плиткою. Едвардс розгублено звернув слідом за ним ліворуч, потім праворуч, знову ліворуч, аж тоді опинився знов у зеленуватому залі з кількома рентгенівськими апаратами і найновішими томографічними приладами. Тут усе було зелене — столи, стільці й шафи, навіть халати медсестер і асистентів, які, очевидно, вже на них чекали. Кендлер і Гінцпетер умостилися на стільцях-вертушках, запросили сісти й Едвардса, але той удав, що поспішає.

— Мені хотілося б сплатити рахунок, інакше б я не знав…

— Зараз ви дізнаєтеся більше, — осадив його лікар і поманив медсестру, яка тримала напоготові кілька рентгенівських і томографічних знімків. — Дехто молиться уві сні, дехто уві сні розбалакується, на жаль, смерть — це такий глибокий сон, до якого важко підступитися.

Усміхаючись, він зник за екраном, на якому видніли контури грудної клітини, темні ребра, розпливчасті плями серця й легенів.

— Бачите — пан Валентінер був абсолютно здоровою людиною, коли не рахувати хронічного бронхіту, який згодом призвів до порушення нюху та смаку. Це не стало причиною летального наслідку, але, очевидно, сприяло йому, — констатував лаконічно доктор Кендлер. — У його легенях виявлено метан і чадний газ, вони, як відомо, не мають запаху. Якщо виключити можливість самогубства або летаргійного сну протягом такого короткого часу, що є дуже й дуже неймовірним, то керуватися тут треба лише згаданими медичними висновками. Можливо, вбивця добре знав свою жертву. Взагалі він, очевидно, має неабиякі науково-технічні знання.

— Авжеж, — докинув байдужливо Гінцпетер. — Яз доктором абсолютно згоден. У мене відразу виникла підозра, що газ у будинок, а отже, й у легені людини, яка там була, міг потрапити лише через газопровід. Труп туди не занесено пізніше, це не підлягає сумніву. Зрештою, те ж саме можна сказати й про замах на життя вашої дружини. До речі, вона так само дуже часто застуджувалася, про що ми з доктором добре пам'ятаємо.

Він кашлянув, повернув туди-сюди свій стілець, однак не переставав пильно дивитися на Едвардса.

— Випадковість чи не випадковість, але обидві жертви могли й не відчути газу, хоча його в певний час було багато. Але якщо там немає труб, то якийсь хитрун мусив їх прокласти, а потім знову демонтувати. І робив це, очевидно, якийсь чоловік, а не жінка, бо для цього необхідні не лише практичні знання, але й майстерність слюсаря, щоб переобладнати опалення будинку. Той чоловік, очевидно, знав, що від газопроводу заводу Бланка можна зробити відгалуження й за допомогою різального пальника використати для опалення. Полум'я гасилося двічі, внаслідок був замах на життя й убивство. Хто це зробив: ви чи Вундервальд?

Едвардс і оком не моргнув, він саме розраховувався з Кендлером за перебування Маргрет у клініці. Той випустив з рук рентгенівський знімок і стояв перед світляним екраном, ніби статуя, а його асистенти й медсестри, не чекаючи особливого розпорядження, шепочучись, вийшли із залу.

— Було б нам з вами порозмовляти десь-інде, віч-на-віч, — сказав Гінцпетер, який, очевидно, збагнув, що не в слушний момент зайшов надто далеко. — Це хоча й не докази, але набагато більше, ніж припущення. До того ж є надійні свідки.

Ніхто не затримав Едвардса, коли він рушив до дверей. Однак у коридорі, коли він там ще раз побачив маленьку білявку, то вже стриматися не міг і крикнув Гінцпетерові:

— А ось цього свідка Вундервальд намалював чудово. Хоча й не для вашої шпигунської картотеки.

Едвардс твердо вирішив спалити за собою всі мости. Він ледве добрів талим снігом до свого автомобіля, завів мотор і без будь-якої мети поїхав у місто, яке віднині стало йому чужим і ворожим. На набережній зменшив швидкість і несподівано опинився поблизу бундючної вілли й садка Ашфільда, де колись усе-таки могли пустити коріння каліфорнійські дерева й кущі.

Але чому це його обходить? Вистачило трьох років, аби позбавити Едвардса будь-якої надії почувати себе як удома в країні, з якої півстоліття тому вигнано його батьків. Едвардса огорнула журба, бо він одчув себе людиною без батьківщини, без роду й племені. Далекі сонячні роки дитинства давно зблякли в пам'яті, мати померла ще тоді, коли він ходив до школи. Батько, комівояжер, до останнього вірив, ніби лишив свого сина в Ашфільдів під доброю опікою — поблизу обсадженої пальмами морської бухти, куди щомісяця надходив банківський переказ на двісті доларів і майже щоденно звідкілясь — листи. Єдиним батьківським спадком, який він одержав після повідомлення з жебрацького кварталу Чікаго про його смерть, було те непромокальне пальто, в яке Річард був одягнений і нині, цього найпохмурішого з усіх його днів: пальто ніби нагадувало йому про колишні злидні.

Ашфільди усе-таки дали йому те, без чого він не міг обійтися: присмерки з книжками, німецьку мову, маленьку галерею літографій з портретами Гете, Шіллера, Клейста, Фрідріха Великого, Блюхера й Бісмарка. Молодий Ашфільд, який виділявсь ерудицією й красномовством, був не проти скористатися цією галереєю предків у своїх цілях. Нещодавно, заснувавши на Ринковій площі контору «Трансатлантік», він вивісив там ті картинки й використав як вивіску Едвардса з його репутацією освіченої людини. Таким чином прізвища обох у тутешньому діловому світі вимовлялися завжди разом, від обох чекали чогось надзвичайного, їхня репутація здавалася безмежною, все ладилося якнайкраще. А тепер?

Едвардса гнітило, що на нього впала підозра, ніби він убив людину і вчинив замах на життя своєї власної дружини. Він ще більше озлобився, збагнувши, в яке безнадійне становище потрапив Вундервальд, частково, видимо, з власної провини. Погано, якщо то справді він зробив відгалуження від газопроводу Бланка, щоб цієї лютої зими якось опалити свій будинок. Можливо, ідея належала його синові, який так чи так ворогував з Бланками й з усією грошовитою клікою. Але важко було б, займаючись такими махінаціями, апелювати до високих ідеалів, які Вундервальд переконливо висловив мовою своїх картин: прогрес, справедливість і мир. Як це все поєднати з дешевими шахрайськими вихватками й смертельним ризиком?

Едвардс не сумнівався: Вундервальд не був убивцею, нікого не вбив і його син. Шляхетна мета виправдовує будь-які засоби, навіть найнебезпечніші, — такої вони були