Ян Мортенсон - Смерть ходить по музею

— Хто? — тихо запитали з-за дверей.

— Юхан Хуман. Ми зустрічалися на святковому вечорі у Еріка Густафсона.

Стоячи в порожньому під'їзді і розмовляючи з дверима, я почував себе ні в сих ні в тих.

Минув якийсь час. Чого вона боїться? Та ось забряжчав ланцюжок, двері відчинились. На мене запитально дивилася Грета Лінд.

— Я слухаю…

— День добрий. Я дзвонив у музей, і там сказали, що ви вдома. А я саме йшов мимо, ну й вирішив зазирнути. Коли вже так сталося, що ви вдома, — додав я невпевнено.

— Так, так, звичайно, — чемно всміхнулась вона, поправивши кучерик із сивиною, що впав на високий лоб. — Прошу. Заходьте.

Я зняв плащ, почепив на гачок свій червоний шарф, а чорно-білу картату кепку хвацько пожбурив на полицю для капелюхів. Поправив краватку.

Ми зайшли до невеликої кімнати з низькою стелею. В кутку стояв телевізор, а перед ним зручні м'які шкіряні крісла.

— То ми зустрічалися в Еріка… — почала вона тоном запитання й присунула вазу з різноколірними м'ятними льодяниками. — Прошу.

— Дякую.

І мені знову стало якось не по собі. Не так легко розпитувати жінку про її нареченого з тієї тільки причини, що сніжної різдвяної ночі з Національного музею зникли п'ятдесят мільйонів.

— Ця крадіжка… — почав я з льодяником у роті.

— Розумію, — кивнула вона. — Я чула від моїх колег, що ви ніби детектив-аматор.

— Не те щоб детектив, але цією справою я трохи цікавлюся. За дорученням поліції. Як представник страхувальної компанії.

Я спробував надати розмові офіційного відтінку, поправиш краватку.

— Поліція дає завдання приватній особі? Дивно!

— Ну, не зовсім завдання, але деякими питаннями я займаюсь, — додав я, розуміючи, як непереконливо все це звучить.

— І одне з таких питань стосується Діка, чи не так?

Гарні сірі очі дивились на мене стривожено.

— Не тільки Діка. Це стосується всіх, хто якось пов'язаний із музеєм.

— І мене?

— Всіх. Але я поставлю вам лише кілька запитань. Одне з них, сказати б, не зовсім доречне, та й відповідь я передбачаю… Дік провів тут усю ніч? Ту саму ніч…

Вона кивнула.

— Про це я вже казала в поліції. Від Еріка ми пішли просто додому. Приблизно годині о другій. Дік, як ви помітили, випив на кілька чарок більше, ніж слід. Але він ще раніше був стомлений, а до наших звичаїв він досі не пристосувався, бідолаха. Коли ми прийшли, він заснув мертвим сном, а прокинулися ми тільки після того, як нам подзвонили з музею.

— Розумію. До речі, Карін Стенман сказала, що ви з нею приготували для сторожів різдвяний стіл. То ви справді прийшли обидві о пів на восьму, щоб привітати хлопців зі святом?

— Ну, не зовсім так. Карін подбала, щоб хлопцям дали трохи шинки й ще там чогось, і мені здається, вона вчинила розумно. А я купила їм марципанового Дід-Мороза. Ну, звісно, не йшлося про те, що я буду там за хазяйку. Просто мені довелося заїхати в музей, бо ми забули там пакет для Еріка. Він був такий люб'язний, запросив нас на різдво… Не могли ж ми прийти з порожніми руками. Дік привіз мене десь під восьму годину. А коли вже я опинилася там, то скористалась нагодою і поздоровила хлопців із різдвом.

— Коли ви увійшли, вони були вже там? Це я про сторожів запитую.

— Ні, їх не було, і Дік накрив на стіл, він нам допомагав. Дік приніс хлопцям якихось солодощів і від себе. Ну, а я тим часом піднялася до себе в кабінет і взяла подарунок для Еріка.

— А коли ви вернулися, сторожі вже прийшли?

— Так, якраз переді мною. І Карін уже була.

— А Дік?

— Ні, Діка не було. Він вийшов до машини. Ми поставили її в забороненому місці, і він не хотів ризикувати, адже там часто їздять полщійні машини.

А це означає, що Дік залишався сам у їдальні, подумав я. Сам на сам з їжею. І він був молодцем. Приніс для сторожів різдвяних солодощів і від себе особисто. Але ці думки я тримав при собі. Навіщо хвилювати її без потреби?

— Як ви думаєте, він тут призвичаївся? Дік. Йому не буває тоскно?

— Ви про що?

— Адже він імігрант. У нього в зв'язку з цим немає неприємностей?

— Йому дали спокій, — відрубала Грета. — Думаю, і вам слід зробити те саме. Він намагається побудувати у нас нове життя, і в цьому я зобов'язана йому допомогти.

— Чудово. Сподіваюсь, ви зрозумієте мене правильно. Я прийшов зовсім не для того, щоб засадити в тюрму Діка чи будь-кого іншого. Я просто збираю відомості. Скрізь потроху. Де тільки можу.

— Ну, а до чого тут страхування?

— Час від часу я трохи допомагаю страхувальним компаніям, — збрехав я. — Неофіційно, так би мовити.

— Он як.

— А хочете, я розповім вам дещо цікаве? У цьому домі є привиди.

— Привиди? Ви жартуєте.

— Анітрохи. Колись давно одне шведське судно по дорозі додому попало в штиль десь у океанських просторах. Тоді, як заведено в таких випадках, пожертвували морю монету. І раптом на борту з'явилися вродлива жінка. Вона дала капітанові листа, звелівши віднести його на Вестерлонгатан, у дім двадцять чотири, й передати панові Монсу. Але він мав зробити це одразу ж, як прибуде в Стокгольм. Негайно. Насамперед лист, а тоді уже все інше.

Знявся вітер, і корабель швидко поплив додому. Але капітан згадав про листа лише через кілька днів після того, як судно прибуло в Стокгольм. Схаменувшись, він подався на Вестерлонгатам, двадцять чотири, і спитав про пана Монса. Проте у відповідь на це там засміялись і сказали, що в них є тільки один Монс. І