Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

просили Адама Вощенка видати квитанцію на неіснуючу шкуру?

— Ні.

— А опісля була з Вощенком про це розмова?

Дудник дивився на слідчого жалібно. Руки нерухомо лежали на столі, і Скрипка мимоволі відзначив: рукава сірого піджака потерті, комір рябенької сорочки теж витертий, туфлі стоптані. Прибіднюється?

— То була розмова чи ні?

— Була. Три дні тому. Він був у споживтоваристві, зайшов до мене і сказав, що квитанцію видав.

— І все?

— В буфеті посиділи…

Протокол допиту Дудник підписав не читаючи, ніби приречений, але коли слідчий сказав, щоб додому не їхав, а посидів у коридорі, — стрепенувся:

— А це ж чого? Я ж у всьому зізнався.

— Можете ще знадобитися.

— Але я в усьому зізнався, — твердив. — Повірте.

«Так он чого ти такий шовковий. Видно, таки й справді знову погрів руки на уцінених товарах».

Турчин із заготівельником зайшли до кабінету слідчого якраз тоді, коли той скінчив допитувати Дудника. З виразу обличчя Скрипки Павло зрозумів, що в нього все гаразд. Сподівався, що й Адам Іванович у прокуратурі стане більш зговірливим. Правда, його маленькі рухливі очі хоч і не вертілися в усі боки, проте глипали важко й роздратовано. Та він знову, коли спитали, чому з квитанцією виходить таке непорозуміння, почав плести про сортність, із визначенням якої буцімто не погоджувався Іванченко.

— От що, громадянине, — обірвав його слідчий, — справа не в сортності, а в записці, яку вам Іванченком передав Дудник.

— Яка записка? Що ви говорите?

— Значить, заперечуєте? Шкода. Доведеться прочитати, може, пригадаєте.

— Як? — шарпнувся заготівельник, піднявши руку до нагрудної кишені, і тут же відсмикнув її.

Слідчий та інспектор посміхнулися.

— Не хвилюйтеся, оригінал на місці. А копія у нас. Так от слухайте…

Заготівельник слухав мовчки, зціпивши зуби.

— Що тепер скажете?

— Те саме: ніякої записки я не отримував.

— Але ж вона у вас, у нагрудній кишені. Може, все-таки пошукаєте? Чи нам дозволите пошукати?

— Не дозволю. А самі не маєте права: я депутат…

_ Покличте Дудника, — попрохав Турчин. — Вас же, громадянине Вощенко, поки будемо розмовляти з бухгалтером, попрошу помовчати.

— Що ви затіваєте? Я буду скаржитися! Прошу негайно зв'язати мене з прокурором. Ви не маєте права мене викликати, затримувати. Будете відповідати! Мій син у самій Москві живе. Це вам так не минеться…

— Добре, добре. І з прокурором зв'яжетеся, і синові напишете. А зараз просимо мовчати. Інакше ваш непослух теж буде вам поставлено на карб.

Боком, непевно зайшов бухгалтер.

— Дудник, ви можете пригадати, що було написано в записці?

Не підводячи голови, Дудник буркнув:

— Можу.

— Неправда! Він обмовляє мене!

— Ти, Адаме Івановичу, вже пробач мені, — хрипко заговорив бухгалтер, — що підбив тебе на таке. — Не подумав, чим воно може скінчитися, — все ж спробував виправдатися. — Я зачинщиком був, мені й відповідати. Тож розказуй…

На мить запала тиша, було лише чути посапування заготівельника — слова бухгалтера його ошелешили.

— То що, Адаме Івановичу, оригінал записки залишите собі на пам'ять чи віддасте нам?

Заготівельник застиг, потім різко шарпнувся.

— Хай… Хай вона пропаде! — тремтячими руками витяг із нагрудної кишені блокнота, вийняв із нього записку й кинув на стіл. Затим повернувся до бухгалтера: — А ти… ти…

Дудник опустив голову, принишк.

— Не треба сваритися, громадяни, — мирно мовив слідчий. — Для вас же було б гірше, аби й далі говорили слідству неправду. Ну, а поки що почекайте в приймальній прокурора. З Іванченком у розмову не встрявати.

… Коли за бухгалтером і заготівельником зачинилися двері, Скрипка вдоволено потер руки:

— Ось такі, значить, пироги. Ну, то що, будемо брати Іванченка?

— І чого людині не вистачало? Дві хати, гроші, своя череда худоби випасається в лісі, а він за п'ятсот карбованців позбавив людину життя.

— Жадібність, друже мій, жадібність. Є така порода: чим більше має, тим більше хоче. — І, помовчавши: — А вину його все ж іще треба буде довести. Що ж ми маємо у своєму активі? Комбінація із запискою — раз; свідок, який бачив Іванченка 26 липня в обід у Кип'ячому, — два; чага, вирубана з берези не в липні, а значно раніше, — три; берізки на місці, де білували бичка, зрубані сокирою Іванченка, — чотири… Да, а ще ж комбінація з квитанцією на здану шкуру, а шкури — нема.

— От бачите, скільки фактів, а ви потерпаєте, — підбадьорив слідчого Турчин.

— Та щоб уже так дуже потерпав, то пі… Знаєш, я, мабуть, іще пораджуся з прокурором. Може, він сам захоче допитати Іванченка.

Скрипка підвівся.

Справа сьома
ПОЛУНИЧНИЙ СЕЗОН

1

Начальник відділу карного розшуку обласного управління внутрішніх справ, міцний, широкоплечий, із добрим привітним обличчям полковник, ступив Турчинові назустріч і простяг тверду, міцну руку:

— Іще раз вітаю з присвоєнням чергового звання! Бажаю дослужитися до генерала, товаришу старший оперативний уповноважений карного розшуку.

Павло здивовано подивився на полковника. Той посміхнувся.

— Є наказ міністра… Інспектори відділів карного розшуку і боротьби з крадіжками та спекуляцією перейменовуються на оперуповноважених. Цим ніби підкреслюється оперативність нашої роботи, — і почекавши, поки капітан сяде, продовжував: — Ну, а тепер ближче до справи, заради якої вас викликав. Так от, є думка довірити вам справу за межами вашого району. — Помітивши тривожну настороженість Павла, поспішив підбадьорити: — Треба ж вам колись виходити на ширший оперативний простір. Суть ось у чому. Десь тижнів два тому у ставку втопився заготівельник обласного аграрно-промислового об'єднання консервної промисловості Микита Полонин. Експертиза встановила, що