Олексій Якович Огульчанський - Знахідка на все життя

трапилось, — розповідав вусань. — Ну ось, відірвало нас чотирьох. Левант такий шугонув — на ногах не втримаєшся. Звичайно, перелякались… Зібралися в купу, а Прошка Карнавух, як зараз пам’ятаю, син крамаря, ні з того ні з сього як зацідить мені кулаком у вухо. «Іди, — каже, — циганська мордо! Пропадай пропадом! Ми й самі окраєць хліба розділимо!..» Голови один одному порозбивали, коли той окраєць хліба ділили… Одним словом, усі померзли. Живим тільки я залишився. Мерзлі бички гриз. Халупу з криги склав… Три дні левант не стихав. Трохи, було, в Чорне море не витаскав. Затрималась крижина аж біля Арабатської стрілки. Рибалки підібрали мене. Ось і з рукою там попрощався. Відморозив… А цю дрібничку з того часу і ношу, — і поклав на стіл блискучу монету.

— Що за штучка? Розкажіть, Карповичу, — почулося з усіх боків.

— Я ще нікому не розповідав про цю монету, — посміхнувся Карпович. — Мабуть, настав час. Гаразд, розповім. У землянку на Арабатській стрілці, де обігрівався я, навідався дід-рибалка. Із тих, що врятували мене. Витягнув він цю монету з мішечка і віддав мені. І сказав ось що (досі пам’ятаю до слова):

— Років п’ятдесят тому дав мені цю дрібничку один рибалка. Сотні років ця штучка переходить із покоління в покоління сміливих морських людей. І тоді ж наказав мені старий: монету завжди брати в море — вона начебто щаслива. А ще заповів на схилі віку передати її найвідчайдушнішому молодому рибалці.

Карпович змовк. У кубрику стояла напружена тиша.

— Так ось що я хотів сказати, — продовжив рибалка-ветеран. — Перед нами сидять школярі. Подивишся на них — начебто різні, але нутром однаковісінькі. Всі вони пройняті нашим спільним духом: всі за одного, один — за всіх… Саме це і врятувало їх від великої біди. Цю дрібничку (він помацав кострубатими пальцями монету) на три частини ламати не дозволено…

Карпович замовк, потім підійшов до товстуна і обережно поклав перед ним монету:

— Тобі, Васильку, найтяжче було на крижині. Знаю, панькаються з тобою вдома. Не з рибальського роду твої батьки, отож зберігай монетку. Колись за традицією передаси іншому. А ще я скажу таке: усіх вас, хлопці, після школи запрошую до бригади. Впевнений: не підведете і заднього ходу не буде…

— А тій штучці зо дві тисячі років. Ще античних часів, — відмітив шкіпер, уважно оглядаючи монету.

— Коли вже пішло на те, — підвівся бригадир Остап Сидорович, високий, з маленькою лисою головою чоловік, — третьому полярничку віддам я ключ од моря. Бачу, хлопець гідний такого дарунка.

Бригадир у напруженій тиші поклав перед Кузиком Похмаєм якусь блискучу річ.

Винахідник втупився очима в дарунок. На столі лежав маленький, завбільшки з сірник, металевий дельфін. Замість очей у дельфіна був отвір, а в нього продіте кільце. Та ще більше здивувався Похмай, коли на голівці прочитав напис англійською мовою: «Ключ од моря». З англійської Кузько завжди мав тверду п’ятірку. З цікавістю дивились на той ключ і Кузині друзі. Схилились над хлопцями і рибалки: про цей ключ усі чули, але бачили його вперше.

— Ще у громадянську десь під Катеринославом, — розповів бригадир, — загін партизанів нашого рибалки Григорія Голика розтрощив банду чергового пройдисвіта — «батька». У бандитів було мало війська, зате тягли вони за собою величезну валку награбованого добра. На одному возі партизани виявили чималеньку скриню, яка належала самому ватажкові. Чого в ній тільки не було: попівські ризи, спідниці, хрести, а на дні — годинники, золоті каблучки. Знайшли там і оцю рибинку. Зацікавила вона командира загону, теж з азовців, Олександра Леванісова. Він уважно оглянув ту «рибу» І здивовано вигукнув: «От злодюги, навіть ключа зцупили!» — «Ключ?! А що в нім особливого?» — перепитав партизанський ватажок. «А те, що ключ не звичайний, от самого моря» — сказав комісар. «Щось не пригадую у морі замків», — зауважив бувалий рибалка Голик. «Я теж не помічав. А от, виявляється, є. Про це і напис свідчить», — відповів комісар. «Цей ключ належить повернути господарям моря — рибалкам», — усміхнувся Голик і пішов геть. Тоді пролунала команда: «Рибалки, до командира!» З’явилось кілька партизанів. «Море бачили?» — спитав прибулих комісар. «Аякже. Рибалили», — відповіли йому. «Покажіть мені руки, побачимо, які з вас рибалки», — наказав Леванісов. Оглянув він партизанські долоні і каже: «Які з вас рибалки, ви, певно, тільки юшку з рибальського казана сьорбали. Ото лише один з вас мав справу з морем. Цей дідок. Свідчення цього — рубці на пучках, до кісток розрізав пальці сітками», — сказав комісар і віддав тому дідові ключа.

Бригадир замовк, певно, щось пригадував.

— Розказуй, Сидоровичу! — не терпілося слухачам.

— Цікавитесь, що було далі? Тут і розповідати особливо нічого. Отой дід був моїм батьком. Того ключа ми завжди з ним брали в море. Виявилось, це дельфінча було щасливим. Як кажуть, замок морських скарбів гарно відкривав, зрозуміло, за нашою допомогою. Моїй бригаді теж таланило у морі, а оце в останні роки щось не теє… розучилися ми брати морські скарби, то, може, нашим дітям…

— Е, бригадире, мабуть, тепер інакші ключі треба шукати, — зауважив шкіпер.

— Гадаю, всі правильно зрозуміли, що цей ключ умовний.

— Ні, це справжній ключ, — неждано вигукнув Кузько, який встиг уже досконало вивчити свій дарунок.

— Я теж такої думки, — зауважив Остап Сидорович, — що дельфінча — ключ і ним довгий час користувалися. Ото лише від скрині чи якоїсь шухлядки — ніхто не скаже. Не у нас він зроблений.

— Англійський ключ, — уточнив Кузьма, в котрий раз читаючи напис.

Раптом він пригадав, начеб десь уже читав подібне. А от де саме, ніяк не міг пригадати. В цей час до кают-компанії вихором увірвався Юрко-радист.

— Термінова радіограма!

— Читай, Юрку, — розпорядився шкіпер.

— «Команді сейнера „Сміливий“, — квапливо читав радист, — сьогодні шістнадцять нуль-нуль зустрічати криголам „Корчагін“. Ідіть буксиром