Олексій Якович Огульчанський - Знахідка на все життя

Шкіпер незадоволено пробурчав:

— Третю добу Юрчиковими хвилиночками міряємо. Довгі хвилинки…

З вимушеного безробіття команда і рибалки диміли махоркою, до хрипоти різалися у «козла».

— Що чути, Тарасовичу? — зустріли шкіпера рибалки. У відповідь той лише розвів руками. Цей жест був зрозумілий усім: Юрко ще довбається. А потім:

— Підгодувати треба радиста. Зовсім охляв.

— Нічого в рот не бере. Тільки чайок сьорбає зрідка, — підтвердив косоокий кухар Тадейович.

Тарас розплющив очі. Він лежав на ліжку в маленькій кімнатці з низькою дощатою стелею. В кругле вікно скупо падало світло. Поруч — укритий до підборіддя Похмай. Він спав в окулярах. Стояла тиша. Тільки зверху долинали обережні кроки, було чути приглушену розмову.

«Де це я?» — тривожно подумав Тарас, підіймаючись із ліжка. І тут побачив на своїх ногах сірі, з білими смужками вовняні шкарпетки. Аж здригнулося радісно серце. «Шкарпетки батькові. Це ж батькова каюта!» Хлопець побіг до дверей.

— Один уже прокинувся, — почув над головою незнайомий голос. — Давай-но сюди. Помилуємось. Полярничок!..

На палубу вела крута залізна драбина. Хлопець вибіг по східцях і одразу ж опинився в міцних обіймах.

— Тату!

— Спокійно, — начебто нічого не трапилось, промовив батько і поцілував сина у щоку. Батька й сина оточили рибалки.

— А ще один приятель твій, — втрутився у розмову молодий рибалка у кожусі, — на камбузі… Відсипається. Коли підняли вас на палубу, — розповідав рибалка, — так з тим очкариком ви — як колодки. А цей товстенький стогне, і на ногу скаржиться, і спати хоче, і їсти просить — все разом. Так ми його на опікунство Тадейовичу віддали. Нашому кухареві. Тадейович, значить, і ногу вправив йому. Маленький вивих був… І локшиною нагодував. Сміх один. Прокидався тричі. Прокинеться, добрячу миску локшини з’їсть — і знову на бокову… І собака при ньому.

— Ми, тату, під човном справжню кімнату обладнали, — похвалився хлопець.

Рибалки усміхнулись.

— Бачили вашу хату. Вранці сьогодні по червоному галстуку помітили… І додумалися ж до такого… Калкана добрячого зловили. По кістках видно…

— Одним словом, по-нашому, по-рибальському господарювали, — не без гордості перебив батько рибалку. — І напрям правильний узяли. До берега якогось кілометра не дотягли…

І лише тут Тарас побачив на палубі, біля зібраних у кільце канатів, звірка. Він спав, згорнувшись калачиком. Це був той самий звірок, якого вони бачили отоді на крижині.

— Ось він! — рвонувся хлопець.

— Ти куди? — зупинив його батько. — Не впізнаєш? Це ж ваша тваринка слідком прийшла. До ранку крутилась біля сейнера. А це ми спіймали її. Нагодували. А тепер спить на свіжому повітрі…

— Йому можна, — встряв у розмову бородань у фуфайці. — Шуба у нього, як у купця першої гільдії. Запах тільки від нього…

— Звірок цей украв наше м’ясо і переслідував нас усю дорогу. Ми такого ніколи не бачили, — розповідав Тарас.

— Це ж звичайнісінька єнотовидна собака, а ще називають його мангустою, — відповів батько. — Їх недавно завезли в наші краї з Далекого Сходу. Рибу люблять та й гинуть через це.

— Він ласкавий. У школу заберете. Ото буде втіха юннатам.

Уже в каюті Тарас збагнув:

— Тату, я ж сьогодні іменинник…

Той загадково усміхнувся:

— Вістей, синку, чекаємо з берега. Криголам повинен прибути. А про день народження твій теж пам’ятаю… Дуже добре пам’ятаю.

… У прибраному кубрику зібралися мешканці сейнера.

Сівши за довгий стіл, делікатно клали на білу скатертину важкі мозолясті руки. Рибалки і матроси були поголені, у когось знайшовся навіть флакончик тройного одеколону — надушилися.

У кубрику запанував святковий настрій, кожному хотілося сказати щось приємне хлопцям. Усі розуміли — не перевівся ще рід справжніх рибалок. Винуватці події сиділи за столом, на почесному місці. Центральну частину його займав пиріг — творіння винахідливого Тадейовича. Тільки Рекс скромно сидів під столом та зрідка штовхав носом свого хазяїна, нагадуючи про себе. Сетер одержав відмінне хатнє виховання.

Скупий на слово Тарасович виголосив промову.

Іменинникові батько подарував великий рибальський гачок. На нього була виловлена у морі величезна півтонна білуга. То була остання здобич рибалок, бо тимчасово заборонили ловити осетрову рибу — мало її лишилося. Батько побажав синові та його побратимам упіймати на цей гачок не меншу рибину. Подарунок Тарасові сподобався.

— Я теж хочу дещо сказати хлопчикам, — підвівся однорукий рибалка, якого всі звали Карповичем.

Був він низький на зріст, широкоплечий. Густе, посипане сріблом волосся безладними кільцями лягало на чоло. Тонкий з горбинкою ніс підкреслювали прямі чорні вуса.

Рибалка обвів хлопців довгим уважним поглядом, кашлянув у кулак:

— Сьогодні на дрейфуючій посудині ми відзначаємо, я б сказав, героїв… — Після цього він замовк і обережно одним пальцем помацав вуса, начебто боявся, що вони відклеяться. — Це свято всіх трьох хлопчиків. Вони, як це сказати по-їхньому, по-шкільному… витримали екзамен рибацький. Самі знаємо, — ще раз оглянув усіх Карпович, — важке це було випробування. Не вперше ось таких шибеників відносить на крижині левант. Я пам’ятаю багато таких випадків. Скажу прямо — живим мало хто вертався. Більше — замерзлих на крижині підбирали. Мені теж довелося…

— І ти, значить, Карповичу, сьорбнув? — здивувався бородань.

— Були діла. При цареві це ще