В. М. Куц - Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник.

в структурі осудності не свідчить про повернення до так званої концепції доцільності в формулі осудності, відповідно до якої осудність розглядалась тільки як здатність до сприйняття впливу покарання безвідносно до того, звітувала особа собі про свої дії, керувала ними чи ні. Осудність – це здатність адекватного сприйняття та відображення дійсності в момент вчинення злочинного діяння та розуміння можливих наслідків його вчинення у формі кримінальної відповідальності, тобто сукупність трьох критеріїв: соціально-медичного, психологічного та юридичного як органічного поєднання.

Таке розуміння осудності, окрім теоретичного, має і прикладний аспект. Воно дає змогу відповісти на одне непросте запитання: хто повинен встановлювати факт осудності чи неосудності, хто в цьому компетентний – юрист, психіатр чи вони разом? Якщо разом, то як це зробити? Запропонована концепція осудності дає змогу сформулювати наступну відповідь: перші два критерії повинен встановлювати психіатр, а третій, юридичний, звісна річ, – юрист. Чітка правова регламентація процесу встановлення осудності/неосудності повинна бути відображена в новому КПК України, так само, як і визначення осудності в новій редакції КК України.

Обов’язкові ознаки суб’єкта злочину характеризують його як загального суб’єкта. Однак у КК України питому вагу мають склади злочинів із спеціальним суб’єктом.

Поділ суб’єктів на загальний та спеціальний здійснюється в теорії кримінального права за суто формальною ознакою, а саме: за наявністю або відсутністю бодай однієї обставини, яка доповнювала б обов’язковий перелік основних ознак злочину («фізичність», осудність та досягнення певного віку). Такий підхід до вирішення питання є спрощеним, механічним і не відповідає суті справи. Будь-яка додаткова обставина в характеристиці суб’єкта не завжди автоматично «перетворює» його із загального в спеціальний. Річ у тім, якщо є додаткові ознаки, причому прямо передбачені в законі, суб’єкт може залишатись загальним. На наш погляд, загальний суб’єкт – це та особа, котра вчиняє діяння, заборонене кримінальним законом взагалі, в принципі. Ніхто з фізичних осудних осіб, які досягли віку кримінальної відповідальності, не повинен їх скоювати під страхом кримінального покарання. Вчинюючи таке діяння, суб’єкт порушує загальну кримінально-правову заборону.

Спеціальний суб’єкт – це той, хто вчиняє діяння, заборонене не для всіх осіб, а лише для певної їх категорії, до якої ця особа належить. Наприклад, службова особа, військовослужбовець визнаються спеціальними суб’єктами не взагалі, а лише щодо відповідної групи злочинів – службових, військових тощо. Ці суб’єкти порушують не загальну, а спеціальну кримінально-правову заборону, що адресується тільки їм. Особа, наділена лише обов’язковими ознаками суб’єкта, одна порушити спеціальну заборону не зможе. Найбільше, на що вона здатна, – виступити в ролі співучасника в злочині, виконавцем якого є спеціальний суб’єкт. Особа, яка має ознаки і спеціального суб’єкта, у разі порушення загальної заборони нестиме відповідальність як загальний суб’єкт злочину. Наприклад, посадова особа чи військовослужбовець, які вчинили крадіжку чи зґвалтування, відповідають на загальних підставах як цілком звичайні загальні суб’єкти.

Отже, поділ суб’єктів злочину на види повинен проводитись не формально, механічно, а за характером кримінально-правової заборони діяння, яке вчиняє суб’єкт, або характером кримінальної протиправності діяння.

Загальні та спеціальні суб’єкти, в свою чергу, мають ще дрібнішу класифікацію. Це відіграє не лише пізнавальну, а й практичну роль. Загальні суб’єкти залежно від того, чи мають вони поряд з обов’язковими ще й додаткові ознаки, можна поділити на загальні та загальні з додатковими ознаками.

Загальний суб’єкт першого виду – це фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці кримінальної відповідальності. Цей суб’єкт вільний від будь-яких кримінально значущих ознак, окрім вказаних.

Загальний суб’єкт другого виду – це суб’єкт, котрий має поряд з обов’язковими ще й додаткові ознаки, передбачені кримінальним законом, але внаслідок цього він не стає спеціальним суб’єктом, оскільки ним порушується не спеціальна, «вузька» заборона, а загальна, обов’язкова для всіх: не вбий, не вкради тощо. Сюди слід віднести, наприклад, матір новонародженої дитини у складі злочину дитиновбивства, службову особу – у складі злочинів вимагання чи торгівлі людьми тощо.

Класифікація спеціальних суб’єктів злочину набагато складніша і різноманітніша. Так, останнім часом виділяють три їх групи залежно від: 1) правового становища; 2) особливостей особи винного; 3) специфіки злочинних діянь; але їх детальний аналіз виходить за межі цієї публікації.

2.3.3. Умови настання кримінальної відповідальності

Кримінальна відповідальність настає за наявності не лише підстав для цього, а й визначених законом умов. Першою з них закон про кримінальну відповідальність (ч. 2 ст. 2 КК України) називає відсутність недоведеності вини особи у вчиненні злочину. Це означає, що кримінальна відповідальність може настати лише тоді, коли доведено винуватість конкретного суб’єкта у вчиненні передбаченого в Особливій частині КК України діяння. Коли цього не доведено, особа вважається невинуватою у цьому і не може бути піддана кримінальній відповідальності. Проте зауважимо, що в ч. 2 ст. 2 КК України, по-перше, вбачається деяка непослідовність законодавця – спочатку йдеться про винуватість, а потім про вину в одному й тому ж сенсі слова, хоча ці поняття відображають самостійні явища; по-друге, законодавець оперує поняттям «кримінальне покарання» замість терміна «кримінальна відповідальність».

Останнє законодавче положення не витримує критики. Воно є відлунням ототожнення кримінальної відповідальності з покаранням. До того ж, вживання терміна «кримінальне» поряд з терміном «покарання» недоречне, тому що некримінальних покарань не існує. Засоби впливу на осіб, які вчиняють дисциплінарні чи адміністративно-деліктні правопорушення, називаються не покаранням, а стягненням.

Наступною умовою настання кримінальної відповідальності відповідно до ч. 3 ст. 2 КК України є відсутність факту попереднього застосування відповідальності за той самий злочин. Як відомо, у кримінальному праві існує принцип неприпустимості подвійної відповідальності за одне й те саме діяння (non bis in idem), згідно з яким і сформульовано в законі зазначену умову настання кримінальної відповідальності.

Ще однією умовою настання кримінальної відповідальності слід визнати відсутність підстав для обов’язкового звільнення від кримінальної відповідальності, а точніше – для обов’язкової відмови від її застосування. Це означає, що кримінальна відповідальність може настати лише тоді, коли відсутня передбачена законом необхідність або можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності. За потреби звільнення особи від кримінальної