Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

заспокоювала ту жінку, що коли тільки я приїду, все владнається і ми чесно поділимо майно.

І ми його поділили. Спочатку я знайшов пістолети, бо щодо них був переконаний, що вони дуже цінні й найкращого ґатунку; до всіляких інструментів для вбивання, різання, відкривання жил, розтрощування черепів батько завжди мав добрий смак і ніколи не жалів на це грошей. Потім я зайнявся сріблом, що само собою зрозуміло; добре, що бодай за це слуги дбали належним чином і до дня мого приїзду нічого не пропало; тільки одна тарілка десь поділась. Але хтось пригадав, що вона лежала біля ліжка, на якому помер старий. Я пішов нагору — воно вже було як слід застелене, а посередині лежав маленький зів’ялий букетик, принесений, мабуть, Розаріо. Я взяв тарілку в руку і хвильку там постояв. Думав про нього. Про те, що він ненавидів сентиментальні жести, ніколи не малював квітів. Якщо вона хотіла зробити йому приємне, мала покласти на ліжку цесарку зі скрученою шиєю, оббіловану телячу голову, щось, що він міг би намалювати — але де б така педантична, дурненька дівчина зі своєю чепурною, нудною лінією могла би це зрозуміти? Квіти, квіти. Ех. Я забрав тарілку, пішов на кухню і простежив, щоб усе спакували як слід і вислали до Мадрида.

А потім пішов до тієї жінки і сухо та досить виразно сказав їй, — бо ж не мав наміру влаштовувати сцен і насолоджуватися тепер її падінням, не мав наміру зізнаватися, що це для мене неабиякий тріумф; тож сказав їй так — сухо, виразно, але все-таки, як мені здається, досить великодушно: «Ми в чужій країні і, можливо, вам би хотілося повернутись на батьківщину; ось чек на виплату тисячі франків, цього має вистачити». Я хотів додати, що чоловік, мабуть, на неї чекає, але це було б ницістю. «Ви можете залишити меблі й одяг», — додав я лише. Вона щось там почала відповідати, мовляв, уже шукає дешевше помешкання, але що Франсиско мав її згадати в заповіті, що існують якісь записи, а крім того, фортепіано, вона мусила би продати фортепіано, а Розаріо це страшенно засмутить — вона говорила без ладу і складу, плутаючись у чергових мотивах, а я стояв, бо що було ще робити, тримаючи у двох пальцях папірчик на тисячу франків; урешті-решт, я встромив його їй у руку й сказав: «Якщо для вас є якісь записи, то знайдіть їх і обов’язково занесіть до нотаріуса. А тепер вибачте, у мене справи». Вклонився, але без перебільшення, лише приклавши руку до краю капелюха, і вийшов. Оренда була сплачена до кінця місяця, нам усім слід було покинути цей будинок, тому я вирушив на пошуки якогось пристойного готелю, в якому ми могли б зупинитися з Ґумерсіндою та Маріаніто.

XXIII
Пес

Пес один. Зовсім. Самотній пес — нещасний. Декому здається, що він тоне у в’язких пісках, іншим — що він лише показує голову з-за випаленого сонцем пагорба; але псові байдуже, чи він тоне, чи біжить через нескінченну вигорілу землю, через киплячий попіл. Бо йому взагалі все одно.

Навіть якби докладно вирахувати поверхню псячої голови: звислого вуха, чорної крапки, нюшкуючого носа та білого, сумовитого ока, і якби побачити, скільки міститься в безмірі червені, брудної бронзи ван Дейка, вохри, вибіленої палючим світлом (і дещицею олив’яних білил), навіть якби поділити цю велику пустку на брак пустки, тобто самотню голову, — неможливо збагнути, як сильно він страждає.

Світ і його розмаїтість; запахи — ті, що в’ються низько, біля землі, й ті, що несені вітром. Запах шкіряного пояса, лоскотливий запах піску і тонка смужка — це застрелена качка, яка падає згори і влітає в рідкі зарості з сухим тріскотом; цілий набір ароматів, що йдуть від міста: стічні канави, надушені шиї, голівки капусти, що підгнивають на прилавках під сонцем, стиглі дині, що мало не тріскаються від соку; кров у м’ясних лавках, нудотна, дика, що стікає широким струменем до кам’яного корита й далі, на вулицю; і те, що ближче: кріт, вигоріла трава, черевики хазяїна, який знову піднімає мисливську рушницю і цілиться в наступну качку; світ і його розмаїтість — однак без нього він здається зовсім позбавленим колориту, нецікавий, як пласка стіна. Ніздрі, які зуміли розрисувати цілу мапу околиці, з постійними пунктами — обісцяним муром корчми, церковною брамою, від якої відгонить ладаном, чинбарня над потоком — і рухомими — псами, котами, з коровами, яких поганяють білою від спеки дорогою, з людьми і їхньою розмаїтістю запахів, тепер безсилі; іноді кажуть, що відчай відбирає чуття — якщо він відбирає їх у людей, то чому не мав би відібрати у пса?

Спочатку від сумував за добрим: теплим лежаком біля каміна, кавалками м’яса, нечастою ніжністю, коли хазяїн не мав що робити і для примхи чухав і шкрябав його по спині; потім за простим: блуканням обійстям, околицею, співприсутністю. Тепер він сумує навіть за кийком і ланцюгом, до якого його іноді прив’язували задля покарання. Він сумує за кийком, який опускався на спину, за верескливим писком, який сам виходив із горла, бо на протилежному кінці кийка була затиснута рука, рука хазяїна.

XXIV
розповідає Хав’єр

Не знаю, що я собі уявляв. Тоді, в Мадриді, коли я намагався відчути на обличчі вітерець із Піренеїв. Що він що принесе? Мені здавалося, що свобода — це Свобода, землетрус, який піднімає долини й обертає на порох гори, що там, де він з’явиться, нічого не буде так, як раніше — а тим часом ми повернулися з Бордо, зайнялися паперами, прийняттям спадку, виплачуванням грошей усім дармоїдам, яким батько, ще й на прохання матері, залишив по кілька реалів — лікарням, домам прочанина в Єрусалимі, і так далі, ми якось упоралися з Леокадією та її претензіями… і раптом з’ясувалося, що минув рік, цілий рік, а я ні на крихту не