Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан

— Та я чудово розумію вас.

— Оскільки ви, дорога мадемуазель, — казав швець далі, — тепер самі, я прошу вас поки що лишитися тут. Я не заважатиму вам. Ви, дорога мадемуазель, спокійно собі чекайте! Світ сьогодні змінюється швидко! Хто б повірив у таке ще півроку тому? Імператор був великий, а я був його солдатом і любив його. Але, бачите, ми, малі люди, дорого платимо за нашу любов до великих. — Поки швець говорив, йому спало на гадку одне порівняння, яке видалося йому дуже вдалим, тож він казав далі: — Я, наприклад, утратив ногу, а ви — своє місце. І ці жертви марні. Ми, дрібнота, не повинні дозволяти, щоб наше життя визначали великі. Коли вони перемагають, ми страждаємо, а коли перемагають їх, ми страждаємо ще тяжче. Правда, мадемуазель?

— Так, — відповіла Анжеліна, — ваша правда.

Вокурка взяв пляшку вина, що стояла за узголів’ям його ліжка на полиці, чималенько ковтнув із пляшки, поставив її на місце і хвилинку чекав. Здавалося, ніби він чекав сміливості, яку мав пробудити в його серці ковток вина. І справді, тепер він відчув її і заговорив майже зухвало, а його кущаві вуса дивно заворушились, свідчачи, що його невидний рот сміється:

— Мадемуазель Анжеліно, я знаю вас уже давно, і знаю ще й ваше життя! — Замовк на хвилину, набрав повітря і тихо казав далі: — Я знаю і батька вашої дитини, месьє Левадура. І я казав вашій тітці, що ви слушно вчинили, не вийшовши заміж за нього.

— А чи знаєте ви, мій син ще живий? Де він? — запитала Анжеліна.

— Не знаю, — відповів Вокурка. — Але рано-вранці я вирушу і пошукаю його. Я маю добрих друзів майже в кожній паризькій казармі. — Він брехав і радів, що Анжеліна вірить йому.

— Дякую вам, — мовила Анжеліна. І справді, в її серці пробудилася незмірна вдячність, і їй здавалося, наче після численних блукань вона опинилася вдома, як колись у своєму рідному батьківському домі. Очі їй заплющувались, вона засинала сидячи. Вокурка підняв її зі стільця, поклав на ліжко, знову засунув завісу й сів на стілець коло завіси, вперше щасливий, відколи втратив ногу і йому почала дошкуляти ностальгія. Свічки в його ліхтарі одна за одною погасли, тихо спалахнувши наприкінці. З далеких вулиць долинали вигуки невтомних вірнопідданих короля, які вітали його і проклинали вигнаного імператора. Але швець Вокурка опинився на щасливому острові, не залежний від мінливої долі світу. Невже його обходить імператор, невже його обходить король, що повернувся на трон? Невже його обходить народ, який зчиняє галас надворі? Він мріяв, що невдовзі він повернеться на батьківщину, і то з жінкою, яка спить отут, за завісою. Він уже не чекатиме більше круглої суми. Кожна сума кругла. Він дослухався до лагідного віддиху Анжеліни за завісою. Вона прийшла до нього, і то сама! Отак сидячи, Вокурка й заснув зі щасливим наміром піти завтра вранці на пошуки сина Анжеліни.

За два тижні Вокурці і справді пощастило знайти малого. Увесь цей час він щодня кілька годин кульгав по місту, заходив в усі казарми, куди міг потрапити. Знайшовши нарешті хлопця, він квапливо покульгав додому, йому здавалося, ніби навіть його дерев’яна нога окрилена.

— Завтра вранці ми побачимо його! — проказав він і опустив очі, бо соромився дивитись на щастя Анжеліни. Минуло багато часу, перше ніж вона сказала що-небудь. Коли Анжеліна заговорила, вже сутеніло, немов вона соромилася говорити серед ясного дня.

— Де і коли ми побачимо його?

— О сьомій годині, — відповів він, — увечері після рапорту. Унтер-офіцер, що чергує, мій приятель.

Наступного вечора Анжеліна знову побачила сина. Його полк розмістився в іншій казармі, втратив більшу частину солдатів і був розбитий та принижений, повернувшись після поразки. Там ще були два унтер-офіцери з колишніх часів, вони навіть упізнали Анжеліну, а їй здавалося, ніби вона зустрілася з добре знайомими любими привидами. Вони були вже не з імператорським орлом, а з королівськими лілеями. Були вже не солдатами імператора, а підданими короля. Навіть малий Паскаль видався Анжеліні вбраним у похмуру ганьбу. Спершу малий простер руки, але одразу опустив їх. А коли Анжеліна заплакала, взяв її руку й поцілував. Із ківером він був майже такий самий заввишки, як і вона. Та коли в раптовому пориві ніжності й туги за домом він зняв ківер, то сягав Анжеліні лише до плеча. Вона дивилася на його густе руде волосся, і їй здавалося, ніби він хотів довести матері, що він її син і нічий інший. Анжеліна заплакала ще дужче. Думала про своє дитинство, про своє по-дурному й безглуздо подароване тіло, про осоружного Состена, про випадкового капрала, про ганебну ніч у мрійному покої, про важкі складки портьєри, про ранню смерть батька, про свої дитячі й безсоромні оголення перед чужими дзеркалами, — і це все, геть усе видалося їй безкінечно трагічним, ба навіть гіршим, а саме: скорботним і дурним. Вона нараз збагнула, що все безглузде й дурне, що сталося з нею, відбулося немов у ласкавій тіні великого імператора. Його тінь позолотила всю її безглузду долю, а тепер тієї ласкавої золотої тіні вже немає! Аж тепер нарешті дурне було дурним, а лихо стало загальним. Анжеліна плакала вже не з розчуленості, що знайшла сина, а над усім мертвим світом, у вічне існування якого вірила. Після від’їзду імператора не лишилося вже нічого. Анжеліна одразу збагнула, що її любов до імператора була більша й могутніша за звичайну любов. Вона плакала не через сина, а через королівські лілеї, через білий прапор Бурбонів, що висів перед входом до казарми, і через падіння імператора. Проте чула й розуміла розповідь дитини: його батько, вахмістр Состен Левадур із Тринадцятого драгунського полку, теж прийшов би шукати свого сина. Вахмістр довідався б