Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан

і про Анжеліну, сказав би, що невдовзі повернеться. Це все її не обходило. Вона лише сказала: — Так, він твій батько! Та я не люблю його. Я й далі ходитиму до тебе. Я люблю тебе, сину! — І поцілувала руде волосся, засіяні ластовинням щоки і сині маленькі очі.

На вулиці Анжеліна взялася за руку шевця Вокурки. Вона й досі плакала. Старалася припасуватись до кульгавої ходи, і часом їй здавалося, ніби їй має бути соромно, бо має дві здорові ноги, а він тільки одну. Але все-таки Анжеліні здавалося, що вона слабша на своїх здорових ногах, ніж чоловік збоку від неї на своїй єдиній нозі, тож вона схопила шевця за руку, щоб триматися за нього. Отак вони йшли попідруч по вулицях дуже довго. Під час цієї далекої дороги вони не розмовляли. Тільки вже перед дверима Анжеліна відчула, що Вокурка хоче їй щось сказати. Він міцно тримав її за руку. Анжеліна збоку поглядала на нього. Тьмяне світло далекого ліхтаря, єдиного на цій вуличці, падало на засмучене і пусте обличчя Вокурки. Їй здалося, ніби тепер вона побачила його вперше, ніби каламутне, масне і хитке світло ліхтаря надало більшої виразності рисам його обличчя і всьому смуткові, відображеному на ньому. Анжеліна миттю збагнула, що Вокурка давно вже не моторошний чужинець, а вірний, спокійний товариш; що він, певне, любить її так, як її ще ніхто не любив, і що через неї він довгі ночі не спить, сидячи зі своєю дерев’яною ногою на вузенькому стільці. Вона опустила голову.

— Я хочу вам щось сказати, — тихо заговорив Вокурка. Зачекав, Анжеліна мовчала. — Ви хочете слухати мене? — запитав він і глянув на неї. Вона кивнула головою. — Ну, — знову озвався він, — я думав, що можу вас запитати... запитати вас... чи хочете ви лишитися в мене?

— Так! — відповіла Анжеліна ясним голосом, який здивував її саму.

— Може, ви не зрозуміли мене, — знову заговорив Вокурка. — Чи хочете ви лишитися зі мною? Зі мною?

— Так! — повторила вона тим самим ясним голосом.

Вони зайшли в дім. Анжеліна сама запалила свічки в ліхтарі, вперше, відколи жила у Вокурки. Заходилася коло горщиків, коло плити. Відчувала весь час на собі погляд чоловіка і уникала дивитися на нього. Зі страхом думала про ніч, що надходила тепер, про любов, яку знайшла, і нараз відчула жах перед дерев’яною ногою чоловіка, наче вперше тепер подумала, що вона не становить природну частину його тіла.

Вони їли мовчки і збентежено, як і всі попередні вечори, молочний суп із картоплею, який любив Вокурка і який трохи стишував його ностальгію. Потім пили, і Анжеліна тепер помітила, що Вокурка наливав вино не зі звичайної пляшки, як у минулі вечори, а з кришталевої карафи. Навіть ця карафа мала спереду невеликий гладенький овал під носиком посеред свого помпезного вигину. На овалі можна було бачити імператора Наполеона у його звичайному вбранні, скляного імператора, забарвленого і водночас закривавленого червоним вином, Наполеона зі скла, каменю і крові. Тією мірою, якою карафа порожніла, імператор ставав блідішим і дальшим, справжнім склом, і Анжеліні здавалося, наче вона бачить, як він умирає, частина за частиною свого тіла, спершу голова, потім плечі, тулуб, стегна і наостанок чоботи. Вона прикипіла очима до того овалу, її лихоманило, вона хотіла, щоб карафа знову була повна.

— У вас є ще вино? — запитала Анжеліна. — Така гарна карафа!

— Так, добра річ, — підтвердив Вокурка. — Мені колись подарував її наш граф Хойницький. Він тоді спорядив нас, я маю на увазі нас, легіонерів. Ми були в його замку, він сам навчав нас. Імператор добре знав його. Граф загинув того дня, коли я втратив ногу. Але я маю ще вино, я п’ю з цієї карафи тільки з особливих нагод. А для мене сьогодні, Анжеліно, особливе свято, правда?

Вокурка був веселий, рухливий, швидко підвівся, знову наповнив карафу, налив Анжеліні. Його щоки були червонясті, очі білі, а вуса, здавалося, дедалі білішали, немов на очах виростало нове кущаве русяве волосся і покривало собою численні, рано посивілі волосини. Вокурка став балакучим, розповідав про битви й товаришів, жартував про втрачену ногу, сказав, що, на відміну від інших, він і так годящий, але саме цієї миті відчув гострий біль у стегні та в половині гомілки, що лишилася йому, і раптом замовк. Він уже не пригадував точно, що він розповів, не знав, чи Анжеліна відповідала йому, а чи тільки слухала його, і відчув, тільки-но глянувши на неї, нестримне пожадання, пожадання, яке біль аж ніяк не притлумлював, а, здається, лише посилював. Він сидів, як і завжди, на краю ліжка, Анжеліна навпроти. Він раптом підвівся, зіперся на край столу, рушив уперед, підвелася й Анжеліна. Вона з трепетом чекала його, достеменно знала, що тепер має відбутися, цього вже не змінити, їй раптом захотілося, щоб неминуче відбулось якомога швидше, і навіть ступила йому назустріч. Віддих Вокурки тхнув жаром і вином, у його білих очах світилася доброта, вуса настовбурчились, він пробуджував в Анжеліни страх, трохи огиди і безмір співчуття. Тепер вона лягла, заплющила очі й виразно чула, як він скидає протез, чула тихе шарудіння розстебнутих шкіряних ремінців і тихенький дзенькіт металевих пряжок.

X 

Анжеліна звикла до ночей, до днів і до чоловіка. Коли прийшла зима, вона почувалася в нього вже як удома і була майже щаслива. Що коротші ставали дні, то дужчала ностальгія Вокурки. Він став дедалі частіше говорити про те, що треба одружитися й повернутись до Польщі, все забути й почати нове життя. На батьківщині в Польщі, в його Лисій Ґурі, тепер лежить щільний добрий сніг, стоїть дзвінкий здоровий мороз, печуть великий круглий хліб із чорно-бурою скоринкою, і люди вже готуються до Різдва. А в цьому світі дощ іде навіть у грудні і дме вогкий ненависний вітер; король, що повернувся, і