Галина Василівна Москалець - Новий рік у Стамбулі

Українська письменниця потрапляє перед Новим роком у Стамбул, у якому п’ять днів поспіль ідуть такі холодні дощі, що мерзнуть не лише руки, а й душа. І в цьому суцільному тумані з дощем і вітром всі її рани раптом почали кривавити. Стамбул змусив авторку задуматися над межовими ситуаціями власного життя і боротися з чорною тінню смерті, яка нависла над нею і її рідною Україною.

Ця річ, яку я назвала повістю, може, й не заслуговує на це високе звання. Задля неї я перервала роботу над іншою книгою, і рада, що нарешті дописала її. Іноді важливо засвідчити пережите, доки воно для тебе не зблякло й не вивітрилось. Я могла б написати про Стамбул, якби навіть там не була. Уява може все. І отой, не відвіданий, Стамбул був би реальніший, ніж відвіданий. Майже тиждень дощу, невралгія, депресивний стан від усвідомлення того, що творчість під час війни — це як ходіння по тонкій порепаній кризі, і ще всього багато. Так багато, що плентаючись під дощем кривими вуличками міста, де не було ні сонця, ні троянд, ні тюльпанів, я вирішила написати про це і виставити на суд небагатьох своїх читачів. Я побачила себе в дзеркалі величезного міста, у якому не залишила жодного сліду, хіба що погладила кілька стамбульських котів, які цього потребували.

Мене вразили стриманість і спокій мешканців Стамбула, під якими тлів тихий відчай: могло би бути по-іншому. В очах українців я бачу натомість біль і надію. Я раптом зрозуміла, що іноді слід забути про самоцензуру і цензуру, якою можуть почати мене катувати люди, звиклі критикувати чужу життєву позицію, бо не мають власної.

Це просто історія боротьби інстинкту самозахисту і інстинкту самознищення. Кожна людина переживає такі моменти. Я побувала в найбільших містах світу, але лише Стамбул змусив мене боротись з чорною тінню смерті.

Це можна було б написати від третьої особи, щоб уникнути самоцензури, однак після деяких вагань я все ж вирішила розповідати від себе, про останні дні цього нестерпно важкого 2014 року, фатального, трагічного, бурхливого. Надто багато епітетів можна підібрати до нього. Бувають роки нічим не примітні, коли тільки й чекаєш, щоб вийти з них і забути відразу ж. Бувають роки, яких могло б і не бути, які хотілося б замінити іншими, більш багатими на події. Нехай гірше, аби інше. Але це доки не зазнаєш вдосталь лиха.

Десь за тиждень до поїздки мені приснилася мама. Ніби вона стоїть під хатою, спиною до вхідних дверей, закутана в чорне, ще менша ніж за життя, згорблена, і в її постаті стільки суму, ніби вона увібрала в себе весь сум світу, весь його розпач. Тому я й не наважилася підійти до неї, озватися. Вона відмежувалась від мене, не потребувала втішання. Не знаю, чому я подумала, що це моя мама. Може, то була якась із жінок мого роду? Або просто моя доля?

А за п’ять хвилин до того, як мало приїхати таксі, щоб відвезти нас з донькою в аеропорт, подзвонила сестра Оксана і сказала, що зруйновано мамин надгробок. Знову. Як і три роки тому, невідомими вандалами, яких ніхто навіть не пробував шукати, хоча мамин надгробок був один з багатьох, що їх порозбивали сатаністи. Теж напередодні Нового року. А я тоді перебувала сама між життям і смертю, і не могла приїхати.

Все скинули на вітер. Що то за вітер мусив бути, щоб вирвати і розбити гранітні плити на трускавецькому цвинтарі, не війнувши ні разу в місті? Але люди вірять ще й не такому. Цілий рік лилася брехня з телевізорів у Росії і так я втратила того єдиного романтичного друга, що у мене залишився. Не буде обіцянок приїхати, не буде вітань зі святами. Все й так давно припало пилюкою, нема чим журитись.

Несподівано вирвана з гіркого виру щоденних смертей і розчарувань, новин, які переглядала щогодини, я опиняюся в Стамбулі, і мама (чи хтось інший) тепер зі мною, хоча її трагічної постаті тут не повинно бути. Вона як тінь йде за мною, і дивно, що дочка, яка йде попереду зі своїм другом Томеком, весь час озираючись, її не бачить. Може, тому, що нема сонця, лиш дощ. І вітер без кінця.

Якщо ти не розмовляєш мовою міста, то загубишся в ньому. Воно розчинить тебе у собі, поглине і вкраде у тебе те, що ти не цінувала ніколи — твоє ім’я. Єдине місто, в якому б я хотіла загубитись, це Єрусалим. Він налаштований на всіх потребуючих, він приймає кожного. Це — як домівка мешканців Землі, хоча не кожен з них про це знає. Ніколи не забуду, як літак над Святою землею раптом осяяло сліпуче сонце, замерехтіли тіні, й усі відчули те, що відчувала я: захоплення, сходження благодаті. Наче довкола металевого літака кружляли ангели, зазирали в ілюмінатори, усміхались.