Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан

мав сподівані заробітки, але все-таки тужив за батьківщиною. Бо ж був дуже самотній, дарма що полюбляв довго, таки справді довго, промовляти до всіх своїх сусідів, але здебільшого так, що годі було щось збагнути. Він розумів усе, що кажуть люди, і тому вважав, що й вони розуміють його. Але, тільки-но він відходив від людей, як щоразу з гіркотою усвідомлював, що вони не зрозуміли його. Після кожної розмови навколо нього ставало ще тихіше, його самотність зростала, а разом з нею й ностальгія, ліве стегно боліло ще дужче, ніж раніше, і навіть його нога, похована, певне, десь на Одері, й далі завдавала болю.

Тому Ян вирішив зібрати трохи грошей і повернутися в Польщу. Він лише чекав, як казав, поки збереться «кругла сума». Та коли якась сума «заокруглювалась», йому ставало жаль і він відсував свій від’їзд. А до того ж він, попри своє каліцтво, прагнув знайти жінку, яка любила б його, а оскільки він, ще й не скалічений, був сором’язливий, така розкіш була йому геть недоступна. Через те він ще дужче тужив за жінками. Розчісував свої сміливі вуса, надавав войовничого блиску своїм добродушним ясним очам і закохувався щиро та швидко.

Анжеліна подобалася йому, бо мала сором’язливе личко і поводилась несміливо. Але він наганяв на неї тільки страх. Навіть тепер, коли вона, розгублена й покинута, стояла й заглядала у вікно, вона дужче боялася шевця, ніж ночі, що нещадно повивала землю. В Ебам Поччі й далі ніде не світилося. Та Анжеліна все-таки зайшла в будинок. Щвець, як і завжди, жваво стукотів молотком. Ось він уже побачив її. Помітивши її плетену валізу, підвівся, напрочуд далеко виставивши дерев’яну ногу, і на диво швидко вже стояв коло неї і взявся за валізу. Повне світло з ліхтаря з трьома свічками сіялося крізь дивовижну велику хитку лінзу з водою на затінений вестибюль і його обличчя. Швець прокульгав три сходинки вгору, які вели до його кімнати, поставив там валізу і напрочуд швидко знову повернувся у вестибюль. Анжеліна марно простягала руку за своєю валізою. Вокурка взяв її за руку і швидко, а отже, ще менш зрозуміло, ніж завжди, проказав:

— Усі виїхали! Мадам Поччі сьогодні вранці. Мадам Казимир учора ввечері ще була тут. Усі дуже боялися. Я — ні. Ходімо, мадемуазель!

Швець пустив її руку, натомість схопив за лікоть і потягнув у свою кімнату. Анжеліна зайшла. Мала відчуття, ніби належить до своєї валізи.

Одразу опустилася на єдиний вузький стілець перед столом. Швець Вокурка совав той стілець ліворуч, праворуч, уперед, ніби він від того міг стати зручніший. Досягти, як йому здавалося, мети, пішов до плити, роздмухав вугілля, що жевріло, і почав гріти червоне вино з водою. Вряди-годи поглядав на Анжеліну. Коли йому видалося, ніби вона заплющила очі, він страшенно зрадів і з насолодою дмухав на жар.

Анжеліна не заплющила очі, а спостерігала шевця, його дії і всі речі в маленькій кімнаті. Ледь помітно ворушилася велика скляна лінза перед дивним ліхтарем, що через свої мідні прикраси скидався на скляну клітку. Він був, мов скляна клітка, в якій тріпотіли три полонені вогники свічок. Темно-зелена завіса, за якою, як можна було здогадатися, стояло ліжко Вокурки, пробудила в Анжеліні далекий спогад про мрійну ніч десять років тому, — проте їй здалося, ніби відтоді минуло вже років сто, — і про важкі складки масивної імператорської портьєри. Так, навіть про тодішню кришталеву карафу подумала вона, коли швець поставив перед нею чашку з гарячим і пахучим червоним вином. Чашка, обрамлена лавровим вінком, мала на собі портрет імператора, знайомий, рідний і гордий образ, і він нагадав Анжеліні про великий портрет на стіні таємничої зали. І взагалі їй здавалося, ніби тепер усе нереальне, як було нереальним і тоді. Все, що вона тут бачила, — жалюгідні полонені свічки, злиденна завіса, дешеве вино, барвисте мініатюрне зображення імператора, — було немов споріднене з коштовними і піднесеними предметами, наявними тоді в імператорській кімнаті. Можливо, це були ті самі предмети, але протягом багатьох-багатьох незліченних років і внаслідок лиха, яке спіткало їхнього господаря і володаря, вони змаліли й занепали.

Швець Вокурка стояв навпроти Анжеліни. Зіперся однією рукою на край столу і дививсь на неї, не мовлячи й слова. Його голова з пишним, зачесаним назад світло-сірим волоссям майже торкалася хиткої кулі й набула від її чарівливого світла нереального сяєва.

— Пийте! — зрештою мовив Вокурка, і лагідна наполегливість його голосу спонукала Анжеліну не менше, ніж гарячі спокусливі пахощі, які піднімалися з чашки, нахилитися і ковтнути. На серці стало тепліше, Анжеліна підвела голову й побачила великі сірі очі шевця. То були зовсім інші очі, ніж ті, що їх, як здавалося їй, вона знала давно. В них не було голого жадання, лише сміхотливе сяєво. І навіть пишні вуса були вже не страхітливі, а звисали, як мирний волохатий щиток над невидними вустами чоловіка.

— Таж пийте! — проказали ті невидимі вуста. — Вам стане краще.

Анжеліна випила із задоволенням та охотою і знову відхилилася на спинку.

Швець Вокурка обернувся і відсунув зелену завісу, там і справді стояло ліжко. Сів на нього, його дерев’яна нога піднялася і майже торкалася краю столу, але й дерев’яна нога вже не лякала Анжеліну.

— Так, — заговорив Вокурка, — всі втекли перед королем, наче від чуми. Я не розумію, чого вони так бояться, але добре знаю, що може заподіяти страх. Він збаламучує розум навіть розважливих людей. Наприклад, мадам Поччі була розважлива жінка. Бог його знає, куди вона подалася. Мадемуазель Казимир, ваша тітка, — я добре знаю її, — могла навіть у високих кабінетах вичитувати з карт. Майбутнє вона бачила, а теперішнє — ні. Отож ви, дорога мадемуазель, лишилися самі!

Вокурка з хвилину зачекав. Анжеліна не відповіла, тож він додав:

— Боюся, ви не дуже добре розумієте мене. Я знаю, що я не можу говорити цілком зрозуміло.

Але цього разу Анжеліна добре зрозуміла його