Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

хвіртки й ворота. Мешканців ніби вимело. Тільки сибірські кудлаті лайки скаженим гавканням вітали проїжджаючі через село сани.

Засланців розміщено на ніч у колишній православній церкві, від пару років волею радянської влади призначеній на сільський «Красний уголок» або — як говорили інші — клуб. Церква була дерев’яна, модринова, з високим склепінням, пофарбованим у блакитний колір. На стінах якимось дивом залишилися майже не знищені старі малюнки. Багато прикрашений іконостас царських воріт служив перегородкою на примітивній сцені. Чорняві, золотисто-жовті, червоний та зелений кольори церковних старих малюнків різко виділялися на тлі вибіленої стіни. Нафтова лампа, що стояла на сцені, світила скупо і тремтяче. Люди розміщувалися, де хто став, кидали клуночки і найчастіше покотом валилися з ніг. Немало хто рятував відморожене обличчя, руки й ноги. Діти плакали від болю, коли в теплі виходив з них холод. Розпалена до червоного кольору буржуйка давала трішки тепла, в осмаленій бляшанці булькотів кип’яток.

— Беріть, скільки треба. Не вистачить, знов заваримо,— заохочувала стара жінка, що стояла біля грубки. Біля неї друга, дещо молодша, великим ковшем розливала воду. Цього вечора харчів їм не дали. Комендант конвою стрибнув на сцену.

— Громадяни переселенці, тут лише одну ніч переночуємо, а завтра на світанку їдемо далі. З клубу не дозволено виходити. Відпочивайте, бо раненько ідемо далі.

— Ми голодні, а тут нічого, тільки вода.

— Шматка хліба не маємо!

— Лікар потрібний. Серед нас є хворі. Люди позаморожувались.

— Спокійно, громадяни переселенці, спокійно! Хліб на дорогу ви одержали в Канську. Як самі бачите, для їдальні тут умов немає. Попийте кип’ятку, повідсилайтеся, відпочиньте. Доїдемо на місце, то все буде, все. І лікар, і їжа, все там буде.

— А далеко то ще?

— Недалеко, недалеко...

Кучери розпрягли коней, сани залишили біля церкви і розійшлися по селу на нічліг. Афанасій, коли Данилович дякував йому за шубу, залишив йому її на ніч.

— Дитятку тепліше буде.

Данилович пробував роздобути щось поїсти, може, молока малому? Почав із жінок, які варили кип’яток. Обіцяли, що може завтра вранці щось принесуть. Пробував вийти в село.

— Куда?

Солдат біля дверей палив закрутку із махорки.

— За своєю потребою, мушу...

— Також вас приперло! Нічого, тільки лазять так безперестанно, один за одним. Йди вправо, там біля стіни. І відразу мені повертай. А спробуєш тікати, то тебе застрелю і все.

— Куди я можу тікати?

— А біс вас поляків знає. Ну йди вже, йди.

Рухомі пости відрізували церкву від села. Не було шансів, щоб при ясному місяці прослизнутися крізь їх кордон непоміченим. Данилович повернувся до церкви.

Біалерова кидалася в гарячці і щохвилини просила пити. Долинова поїла її солоною гарячою водою, прикладала до лоба холодні компреси. Бабуня Шайніна, своїм звичаєм, попробувала заспівати «Усі наші денні справи», але її тримтячий голос пропав у гомоні людей, які вкладалися до сну, отже замовкла обурена і взялася за чотки. Зажурений раптовою хворобою дружини, Біалер хитався, як у молитві, і повторював у думках: «кого Бог милує, того карає. Без волі того нагорі навіть волос тобі з голови не впаде»... А Сташеку Долині, якого через тепло щораз більше клонив сон, чорна православна Мадонна, до якої приглядався, нагадала раптом Матір Божу Борковську, монастир на горі, сонячну, повну кольорових крамниць Зєльну. А відразу потім, ніби наяву, бачив Струг, який вився між горбками, дідусевий сад з червоними вишнями, школу й всю сім’ю Калинову... Навіть голоду не відчував. А з цієї раптової туги зібралося хлопчикові на плач, отже міцно закусив губи, сховав голову в плечі і звився в клубок.

«Ніч пригнала, ніч вигнала»... Заледве вимучені, голодні і промерзлі люди встигли як-небудь уві сні вгамуватися, вже треба було вставати. Одягалися якнайтепліше, як тільки могли. Ганчірками обкручували чоботи, шарфами, хустинами охороняли обличчя від морозу.

Росіянки з Покровки дотримали слова. Раненько не лише встигли приготувати людям кип’яток, але й за власною ініціативою засипали його малинівкою і посолодили. А немовлятам зварили по горщичку молока. З цілого села зібрали то молоко. Наталка хотіла одній віддячити барвистою хустинкою на голову.

— Що ти, миленька, що ти! Адже ми так, від щирого серця. Дітей жаль...

Старша раптом відвернулася і кінцями кашне витерла очі.

Біалер у ранковій молитві щиро дякував Всевишньому, бо дружина почула себе краще, і черговий раз не міг надивуватися мудрості Талмуда: «Сонце встає, хворий встає». Бабуня Шайніна після хвилини вагання вирішила, що може без гріха перехреститися перед чорною від старості православною картиною і безголосо рухаючи губами, пересувала бусинки чоток. Сташек Долина помагав одягатися Тадеку, який марудив з голоду й невиспання.

Коли сонце встало по-справжньому, засланці вже давно згубили з очей Покровку. Дорога вела на північний схід, руслом ріки, що вилася то ліворуч, то праворуч.

— Пойма! — назвав ріку Афанасій, який надалі не забирав із саней свою шубу. А через хвилину докинув.— Риби в ней много!

Заки вирушили з Покровки, Афанасій витягнув з-за пазухи пару теплих картоплин в лушпинах і без слова справедливо