Збігнєв Доміно - Сибіріада польська

поділив їх між своїми пасажирами. Тепер йшов за саньми і хазяйським оком наглядував за порядком. Тупнув у лід і повторив:

— Риби много! Рибна ріка Пойма.

Дорога, прокладена по льоду Пойми, вела увесь час по рівному, тому була легшою від учорашньої, яка волоклась крізь тайгу горами, долинами. Але що з цього, коли за кожним кілометром ослаблені голодом, холодом і довгим маршем люди були щораз більше втомлені. Волоклися нога за ногою, залишались позаду, у безнадійному отупінні небагато зважаючи на підгони й покрикування конвоїрів. Через якийсь час колона зупинялася, рвалася на частини, чекала, щоб зібратися разом. А під вечір, коли червоне сонце починало вже заходити, роздираючий жалем крик пролетів над колоною, полетів долиною Пойми і далекою луною загинув у тайзі. Це кричала повна відчаю мати, Катерина Деренева, яка не змогла охоронити хворого слабкого синка від замерзання.

Вражені смертю дитини, візники приспішили. Після пари кілометрів, ще до настання сутінок, на правому високому березі Пойми засланці побачили будівлю.

— Кедрачі! — інформував Афанасій.

На цей раз ночували в школі. Баракова хата ледве всіх їх вмістила. У пічках було напалено, тепло. У Кедрачах уперше після виїзду з Канська отримали гарячу їжу, по літровому черпаку густого гуляшу з лося. І вареної води «сколько угодно». Але фельдшера в цьому лісовому селищі не було. Учора дивилися на них з церкви всі православні святі, а сьогодні зі шкільних стін споглядав на них лише один: батько і вождь радянських народів, товариш Йосиф Сталін! На відміну від вчорашніх зажурених, страждаючих святих, у товариша Сталіна було лагідне обличчя і він доброзичливо всміхався до засланців. А на однім із портретів товариш Сталін не тільки усміхався, але навіть гладив по голівці малу дівчинку і притискував до грудей. Саме над цим портретом висів червоний транспарант з написом: «Хай живе товариш Сталін, вчитель і друг дітей цілого світу!»

Наступного дня, а була це вже третя доба їх подорожі в глибину тайги, вихід колони значно запізнився. Комендант конвою погодився на поховання вмерлої дитини. Хоронили її разом, на маленькому кладовищі у Кедрачах, означеному старими православними хрестами і зовсім новими стовпчиками з червоною зіркою зверху. Довго довбали лопатками, рубали сокирами замерзлу сибірську землю. Домовиночку збили з соснових дранок. Березовий хрест з табличкою поставили. А на табличці розпаленим до червоності цвяхом випалили: «Адась Дерень з Польщі 1.4 просить про молитву». На прощання стали на коліна і голосно помолилися «Вічний відпочинок»... Збиті в окрему кучку, зібралися на похорон тутешні, переважно старі жінки. Стояли мовчки, сягали вуголками хустин до очей, а деякі хрестилися по-православному...

«Недалеко вже, недалеко». Чули це увесь час від візників. Видно, сибірські віддалі інакше вимірюються, бо ще протягом наступних довгих трьох діб засланський табір рештками сил волікся у верхів’я Пойми. Дорога увесь час вела руслом цієї ріки. Ще двічі ночували в лісових селищах. Чим більше заглиблювались у тайгу, тим більше околиця ставала дикою, Первісною і безлюдною.

Під час передостанньої ночівлі дістали трохи кип’ятку і по ополонку «ухи», рибної юшки, злегка вже протухлої.

— Каторга тут, ліспромгосп... — стільки лише на тему того останнього селища міг сказати небалакучий Афанасій. Конвой і місцеві солдати ізолювали засланців особливо, бо легко було зорієнтуватися, що це був табір карний, тутешній гулаг.

Напхали їх у похмурий старий барак, з двоповерховими нарами. Було там темно, холодно, смерділо затхлістю, людськими відходами і дьогтем. Неважко було зорієнтуватися, кого в цьому таборі тримають. Не встигли ще по-справжньому на ніч розкластись, як два в’язні накинулися за бараком на дівчину з Товстого і тільки випадок охоронив її від насильства. Сполошені грабіжники втекли, а побита, придушена дівчина насилу відходила від важкого шоку. А вранці один із вартових холоднокровно застрелив в’язня, який прокрався до поляків і благав попоїсти щось. Побачивши вартових, що наближалися, почав тікати, за кожним кроком грузнучи в глибокому снігу. Вартовий вистрелив. Чоловік закрутився на місці, розвів руками й впав на сніг. Вартові тягли труп за ноги, на сніговій білині залишилася червона смуга крові.

— Ісусе милосердний! Що з людини може залишитися. Я бачив його за два кроки перед собою, ось так, як зараз вас бачу: кістяк, укутаний лахміттям. Тільки ті очі, ті очі. Мабуть, до кінця життя тих очей не забуду,— розповідав зачеплений за живе Долина.

Малий Сташек стояв біля батька, трясучись від холоду й страху. Він також це все бачив і чув. А що найстрашніше, вперше в своєму житті побачив, як людина вбиває людину.

Останню ніч просиділи в тайзі, при вогнищах. Селище, біля якого затримались, складалося з кількох бараків, на жаль, давно вже покинутих, спустошених. Повибивані вікна, прогнилі нари. Не було тут ані сліду живого духу. Навіть Афанасій не знав назви цього селища. Командир конвою пояснював, що нічлігу цього в плані не було.

Візники, корінні сибіряки, знали, як таку морозну ніч у тайзі провести. Зіставили сани у коло на галявині, випрягли коней, втоптали сніг і розпалили кілька вогнищ. Витягли пили, сокири і разом з поляками зайнялися нагромадженням палива на цілу довгу ніч. Нарізали скирти соснових гілок і вистелили ними утоптане коло навколо вогнищ. Топили у відерцях сніг на кип’яток. Афанасій обікрав навіть своїх коней на пару жмень вівса і варив у відерку для «своїх» поляків поживну вівсянку. Цілу ніч візники були пильними, не заплющивши ока, старалися не дати заснути засланцям і підкріплювали вогонь.

— На морозі усньош, умрьош! — грізно повчав Афанасій і термосив кожного, хто на його санях готувався до дрімоти.

Вночі від лютого морозу тріскали з грюкотом дерева у навколишній тайзі. А перед світанком, разом зі сходом сонця, мороз